Глава 26

КІРА

Стою розгублена посеред своєї спальні, напевно, з хвилину. Раптом у руках вібрує телефон. Видихаю. Як добре, що я завчасно поставила його у режим без звуку, а то ще б Артемка розбудила. Погляд одразу стрибає на екран, і я перебуваю мов на голках, адже телефонує дядько. Оглядаюся на двері, що ведуть у дитячу, і розумію, що мені краще вийти у коридор і спокійно поговорити.

З оранжереї є вихід на балкон. Тож тихо покидаю свою спальню та йду одразу туди. Вже в оранжереї знімаю слухавку.

— Слухаю! — сухо кидаю.

— І тобі доброго вечора! Ти чому вчора трубку не брала? — суворо допитується Тарас.

Важко зітхаю і виходжу на балкон.

— У мене законний вихідний. І понаднормові мені ніхто не платить, — теж на емоціях нагадую дядькові, який чомусь вирішив, що я волонтер на добровільних засадах.

— Ах, у тебе вихідний?! — з іронією кидає він. — А я посмів потурбувати вас, Кіро Володимирівно, ай-яй-яй... — у слухавці повисає кількасекундна пауза, після якої дядько роздратовано реве: — Де ти вештаєшся, непутня? Чому тебе цілий день немає вдома?

На мить зажмурюю очі. Набираю повні легені повітря та, видихнувши його, спокійно відповідаю:

— У мене справи.

— Які справи у тебе можуть бути? Хіба гроші спускати в нічному клубі, — переходить на крик Тарас.

— У мене немає грошей, якщо ти забув. Я вчора просила тебе позичити... — знову сухо нагадую, притулившись до стіни на балконі.

— Правильно, грошей у неї немає, — фиркає дядько. — І ніколи не буде. Бо ти вже їх потринькала. Ти привикла жити на широку ногу і економити зовсім не вмієш. Звикла ні в чому собі не відмовляти... Ти ж...

— Тарасе Івановичу, ти подзвонив аби покритикувати мене? — різко перебиваю чоловіка.

— Послухай, зірко, поводься нормально, доки я добрий, — гримнувши, попереджає дядько. — Бо моє терпіння не вічне. Коротше, у тебе десять хвилин, аби вдома була. Бо я...

— Я не приїду, — спокійно перебиваю дядька й сухо нагадую: — Сьогодні ще теж вихідний.

— Мене не хвилює! — волає роздратовано брат матері.

Не витримавши, кидаю слухавку. Напевно, я б цього не зробила, якби не перебувала у будинку Буйного. Ні, я не розраховую, що зароблю тут купу грошей. Мені хоч би ще кілька днів тут протриматися і не втекти — то було б добре. Справа в іншому: дістало, що всі тиснуть на мене, ображають і чогось хочуть, ніби я комусь щось винна.

Телефон дзвонить знову, а я, тамуючи у собі біль та образу, скидаю дзвінок. Та він одразу ж повторюється. Знову набираю повні легені повітря й, видихнувши, вдруге знімаю слухавку.

— Послухай сюди, бунтарко, дідько би тебе побрав... — гримить Тарас. — Я зараз скину тобі у телеграм проєкт, і до ранку він має бути готовий. А як ти це зробиш — мене зовсім не хвилює.

Ні, я цього більше не вивезу. Навіть якби я не була тимчасово нянькою, я цього більше не терпітиму. Це явно перебір.

— І це все? — стримуючи шалені емоції, перепитую.

— Не все... — озлоблено лютує дядько. Можу тільки уявити його гримасу, але перебиваю родича:

— Шкода. Я не збираюся більше слухати твої компліменти, залиш їх для своїх офісних щурів. — Перехоплюю подих і продовжую: — Іще, у мене вихідний, і я відповідно нічого робити не буду. У тебе є ще три дизайнери, які отримують утричі більшу зарплатню, тож хай вони і працюють над твоїми проєктами у вихідний... А ні — то можеш свій проєкт створити разом з моєю маман. Це ж ви з нею вирішили мене життя навчити?

— Кіро, ти взагалі з котушок злетіла? — знову лютує Тарас. — Ти що собі дозволяєш? Чи ти гадаєш, я довго терпітиму твої вибрики? Скажи спасибі, що я взагалі тебе на роботу взяв. А то кому таке щастя, як ти, в працівники потрібне...

— Спасибі! — кидаю у слухавку зі сарказмом і завершую дзвінок.

Сльози навертаються на очі. Найрідніші люди — гірше ворогів. Так же можна комплекс неповноцінності заробити. Образливо до щему на душі. Не витримавши, схлипую. Як же все дістало. І навіть пожалітися нема кому.

Намагаюся заспокоїтися, бо ж розумію, що толку з того, що я комусь пожаліюся. У всіх свої проблеми. Якщо навіть вислухають, то лише похитають головами — та й усе.

Шморгаю носом і розумію, що потрібно заспокоїтися та повертатися у свою спальню. Ще не вистачало, аби Буйний бачив мене в сльозах. Або, ще гірше, сварився, що я не з малим. Тільки ще від нього нотацій не вистачало для повного щастя.