Глава 25

КІРА

Після розмови з малюком я провела його до батька й повернулася до себе. З малим легше домовлятися, ніж із його таточком. Він теж упертий, але вміє поступатися, а головне — вміє почути. Звісно, потрібно підбирати слова, але це для мене не проблема.

Піднявшись на другий поверх, я стояла в оранжереї, доки Буйний із сином поїхав. Лиш тоді, розслабившись, подалася зі спокійною душею до себе. І, впавши на ліжко, задрімала.

Прокинулася сама, вся в мокрому поту. Мені снилися якісь незрозумілі жахіття, ніби Тарас виганяє мене з бабусиного будинку.

Зітхнувши, встаю та прислухаюся до тиші в будинку. Мабуть, малий із батьком іще не повернувся, бо інакше він уже був би тут. Йду до валізи, яку я ще не до кінця розібрала. Беру футболку та джинсові шорти й іду приймати душ.

Освіжившись, таки розбираю валізу цілком та покидаю спальню. Вирішую дочекатися малого внизу. Але встигаю зробити кілька кроків, як чую незрозумілий тупіт, а вже за мить у коридорі з’являється Артемко. І з моїм ім’ям на вустах щодуху біжить до мене. Я ж стаю на коліна й із розпростертими руками ловлю малого.

— Я вже повернувся, — шепоче він мені на вухо, своїми колінами впавши мені на ноги й міцно обіймає мене. А тоді заглядає в мої очі й цілком серйозно питає: — Ти ж скучала за мною? Правда скучала?

Посміхаюся і, дивлячись у його допитливі оченята, чесно зізнаюся:

— Дуже скучила, моє сонечко. А знаєш чому?

— Чому? — мружиться малюк.

— Бо без тебе в будинку занадто тихо та нудно...

Очі Артемка враз стають величезними, а далі він заходиться сміхом і обіймає мене.

— То значить, ти без мене знудилася?

— Ага. — Притискаю малого й лише тепер помічаю його батька, який, спершись об колону зі схрещеними на грудях руками, надто пильно дивиться на нас.

Я ніяковію і почуваюся геть незручно. Встаю разом із малюком, мені хочеться піти в інший бік, хоча розумію, що нам краще піти в ігрову. Цікаво, скільки Буйний отак за нами спостерігав? Аби заспокоїти нерви, переводжу погляд на малого й питаю:

— Ти дуже втомився?

— Трохи, але ходімо в ігрову, ти будеш складати мою картину з пазлів, а я поганяю на машинці.

Стримую посмішку, адже малий не бачить батька, і з усього розумію, що картини з пазлів йому не дуже подобається складати. Але, напевно, татусь наказав складати пазли для загального розвитку. Тому, аби згладити ситуацію, несу Артемка й заперечую його пропозицію:

— Ні, мій хороший, давай спочатку складемо трохи пазлів, а тоді погасаємо на машинках.

— А ти вмієш керувати машинками на пульті?

— Ти ж мене навчиш, — переконливо кидаю та попереджаю: — Але спочатку пазли.

— Уу... — обурюється малий. — Я не хочу...

Ми саме рівняємося з Дем’яном, і малий, побачивши батька, швидко виправляється:

— Я не хочу, аби ти несла мене на руках. Я можу йти сам...

Пройшовши Буйного, стримую посмішку. І таки відпускаю малого. Беру за руку й веду вниз. До половини сходів ми пройшли мовчки, а тоді Артемко, зиркнувши на мене, видихає:

— Хух... Пронесло.

Я сміюся, бо розумію: батько малого все зрозумів, але на його каприз просто змовчав.

Опинившись в ігровій, ми справді спочатку чемно складаємо пазли, а після — їздимо на машинах із радіокеруванням.

Змушені перервати наші перегони, бо покоївка кличе нас на вечерю.

Вечеря минула у напруженій атмосфері, і я видихаю, коли нарешті веду малого спати.

Ми зі суперечкою приймаємо водні процедури. Малий мене соромиться, протестує, не хоче роздягатися, доки я не запропонувала йому приймати ванну в білизні. І все — проблема вирішена. Малий із радістю погодився.

Після водних процедур втомлений Артемко лягає в ліжко, і я читаю йому казку про Смурфиків. Посміхаюся, адже він майже миттєво заснув.

Видихаю та, вкривши маленького милого вередуна, покидаю дитячу. Опинившись у своїй спальні, мені так хочеться зачинити двері, що ведуть у кімнату малюка. Але я розумію, що зробити цього не можу. Бо ще не вистачало через це скандалу з батьком дитини проти ночі.