Глава 24

ДЕМ’ЯН

Набравшись відваги, таки йду. Вже у прихожій ще з надією оглядаюся, а раптом Кіра передумала. Якби це прикро не було, мушу йти сам. Не знаю, про що говорити та що сказати синові. Це наш не перший конфлікт, і я ніколи не розмовляв із ним після нашого непорозуміння. Це робили або няньки, або Макс. Але Макса я відпустив перед тим, як піднятися до Кіри. Тепер мушу йти сам.

Не хочу визнавати, але ця дівчина має рацію. Для мене ця розмова — мов тортури. Накази на сина не діють, а вмовляти у мене терпіння нема. Розумію, що це провальна затія, та все ж іду.

Я не встиг підійти до гойдалки, як Артемко, побачивши мене, стрибнув із неї й подався від мене навтьоки.

— Артемку, зачекай!

Кличу, та малий іде, наче не чує. Важко видихаю. І от що мені робити з ним? Зітхаю і таки продовжую йти. А малий продовжує втікати.

Пів години ми ходили по колу садом. Мене нарешті здають нерви, і я наказую:

— Артеме, негайно йди сюди. Я не збираюся за тобою бігати...

— І не бігай. Іди собі... Я не хочу з тобою говорити, — капризно заявляє син. — Ти злий, наче монстр із казки. Ти нікого не любиш. Ти образив Кіру, і мене образив... — він схлипує та крізь сльози додає: — І тому я не хочу з тобою говорити.

Я по-новому шокований. Мої нерви на грані. І от як з ним говорити? Якщо та Кіра така розумна, хай сама йде та говорить із ним.

За спиною чую чиїсь кроки. Оглядаюся. До нас наближається Кіра. Як і раніше, вона одягнена у ту ж сукню.

— Я ж просив вас переодягнутися! — коли дівчина проходить повз, роздратовано шиплю, бо все бісить.

— Я вас почула, — на ходу відмахується вона. — Тепер тиждень отак ходитиму.

Я лише спантеличено кліпаю, дивлячись їй услід. Оце фурія! Як вона може так поводитися? Що за виховання? Вона мала б мати хоча б елементарну повагу до мене.

Кліпаю, адже мій син із писком мчить до неї. Від мене втікав, як дідько від ладана, а до неї он як біжить. У мені зароджується ревність. Схоже, ця дівчина мала рацію: мій син тягнеться до чужих людей більше, ніж до мене. Мені це все не дуже подобається.

Прикипаю поглядом до сина і няньки, яка, підхопивши малого на руки, йде з ним повз мене. А він, притулившись до неї, схлипує.

Важко видихаю. Шкода, що не маю шкідливих звичок, які хоч трохи б заспокоїли нерви. Йду до гойдалки, що вже заховалася від палючого сонця в тіні дерев. На душі осів неприємний осад. Сьогодні вихідний, а мені навіть не здається. Я втомився більше, ніж в офісі. Ще не вечір, а я мов вичавлений лимон.

Присідаю на гойдалку і просто сиджу, дивлячись у нікуди.

Не знаю, скільки отак просидів, як помічаю на розі будинку Кіру та сина. Вони зупиняються, дівчина йому щось шепоче, а вже за мить вони розходяться. Малий іде до мене, а вона — до будинку. Проводжаю струнку фігуру зацікавленим поглядом. А коли вона ховається за будинком, переводжу погляд на малого. Він підходить, сідає біля мене на гойдалку. Кілька хвилин сидить мовчки, а тоді впівтону кидає:

— Тату, пробач! Я так більше не буду, — він шморгає носиком і ледь не зі сльозами додає: — Я знаю, що ти мене любиш... Просто... Я... — він знову шморгає й просить: — Пробач!

Я приємно шокований. Щем огорнув душу. Мій син ніколи не просив пробачення. Від слова «взагалі». Він ніколи і ні перед ким не вибачався. Міцно пригортаю його до себе, а тоді, взявши на руки, саджу собі на коліна й, заглянувши в заплакані оченята, теж прошу:

— І ти мені пробач, синочок!

Цілую його у скроню, а він тулиться до мене й тихо шепоче:

— Я пробачив, але ти не кричи більше на мене. І на Кіру не кричи.

Зітхаю й спантеличено обіцяю:

— Не буду.

— Обіцяєш? — заглядає в очі Артемко.

— Я буду дуже старатися ні на кого не кричати, — чесно обіцяю.

— Тоді добре, — зітхає син і, кліпнувши, знову просить: — То, може, ми поїдемо гуляти?

Мені вже нічого не хочеться, але зараз я синові відмовити не можу.

— А ти Кіру попросив, аби їхала з нами? — питаю для так годиться, бо ж знаю, що по-іншому не буде.

— Просив, — зітхає малий. — Але вона сказала, що ми з тобою маємо їхати удвох.

Хмикаю й пригортаю сина до себе. Розумію, що тим, що ця розмова відбулася, я повинен завдячувати Кірі. Але протест із сукнею — це перебір. І я цим їй не поступлюся.

— Гаразд, поїхали, — підіймаюся з сином та несу його до машини.

— Ура! — тішиться він, обіймає мене за шию й шепоче: — Я дуже тебе люблю, тату.

Давно вже в нас не було такої спокійної розмови та таких пестощів. Схоже, ця Кіра має хороший вплив на малого, що вже дуже добре.