Глава 23

ДЕМ’ЯН

Зухвалість цього дівчати пробуджує у мені звіра. Я з таким хамством давно не стикався. На нервах іду до неї. Я не можу дозволити їй піти. Мій син обрав її, тому ця дівчина нікуди звідси не піде.

Іду на неї, а вона стоїть, наче вкопана. Таке враження, що взагалі не боїться. У моїх жилах грає адреналін. Зупиняюся надто близько і проходжуся по дівчиську поглядом. Перед очима ще досі стоїть її відвертий жест із сукнею. Якщо чесно, не очікував там побачити шорти. Після її жесту я лише за мить зрозумів, що даремно накинувся на неї. Але все одно цей одяг — це занадто для прогулянки з дитиною. А ще мені страшенно не хочеться, щоб нас побачили мої друзі чи знайомі. Бо можу собі тільки уявити, що б вони подумали. У цій сукні дівчину ніхто б не прийняв за няньку.

Підіймаю очі вище і відверто дивлюся на надто красиві риси обличчя.

— Кіро Володимирівно, я ніколи не дозволю вам піти.

Вона кліпає і, заклавши руки на грудях, звужує зіниці.

— Чудово! — невдоволено фиркає. — А я ніколи, нізащо і нікому не дозволю знущатися зі себе, — хмикає й зухвало кидає. — А знаєте?! Наша співпраця обіцяє бути цікавою... Б’юся об заклад, вона триватиме недовго, — дівчина гордо скидає підборіддя та додає: — Тільки шкода, що ви попсуєте мені життя та нерви і викинете зі свого маєтку. А мені доведеться шукати нову роботу, яку я, між іншим, точно втрачу через вас, — вона зволожує вуста і продовжує: — Але яке вам до цього діло? У вас свої проблеми, капризи та примхи... З якими повинні рахуватися всі...

Вона, розвернувшись, іде до вікна. Я нервово ковтаю. Схоже, ця краля вирішила повиховувати ще й мене. Але це неприпустимо.

— Сподіваюся, ви все сказали? — роздратовано питаю, дивлячись дівчині у спину.

— Ні, не все, — різко обертається вона від вікна та вперто заявляє. — Я не хочу на вас працювати. Мене не влаштовує такий цинічний та бездушний шеф.

Ну це вже в ніякі ворота. Далі за своє.

— Кіро Володимирівно, якби ви робили те, що вам кажуть, проблем би не було.

— Якби я одягла сукню черниці, ви точно були б задоволені. Але я таке не одягну ніколи. Краще дайте мені уніформу, і я ходитиму, як усі.

— Ви не будете ходити, як усі, — зриваюся я. — Просто купіть собі скромніший одяг.

— В мене немає грошей... — випалює вона і миттю замовкає, спантеличено кліпаючи кілька секунд. А тоді зірваним голосом і ледь не зі сльозами наказує: — Дем’яне Тарасовичу, залиште мою спальню. В мене розболілася голова...

Я шокований. Її фраза про те, що вона не має грошей, схоже, була щирою, але вона швидко змінила тему. Та я все одно розчарований, адже так сподівався, що вона таки піде до Артемка.

— Кіро, підійдіть спочатку до мого сина. Він плаче...

— Не піду, — вперто заявляє вона, а за хвилину продовжує: — Ви його образили, от і перепрошуйте. Дитина потребує уваги в першу чергу від батьків, а не від чужих тьоть чи дядь. Бо якщо увагу вашій дитині будуть приділяти чужі люди, то ви, як батько, будете не потрібні йому.

— Кіро, досить філософії! Просто підіть...

— Дем’яне Тарасовичу, може, з мене психолог поганий, але я по собі знаю, як важливо, аби батьки тебе просто любили. Дитині не важливі статки, слава, визнання, їй важлива батьківська увага, тепло. Важлива та любов, яку можуть лише дати батьки і яку не купити за жодні гроші світу.

Нервово ковтаю. Розумію, що тут це дівча має рацію. Але як же я не хочу перепрошувати сина. Це ж свіжі нерви. З відчуттям розчарування розумію, що вона не піде. Тому ще з хвилину стою, та все ж, розвернувшись, іду.

— І скотч не забудьте.

Раптом тихо чую за спиною. Оглядаюся і спантеличено цікавлюся:

— Що? Не зрозумів?

— Нічого. Артемко чекає вас, — відмахується дівчина та обертається до вікна.

— Кіро Володимирівно! — зірвано кличу дівчину і питаю: — Скотч навіщо?

— Аби корона не злетіла, коли будете сина перепрошувати, — різко розвернувшись, фиркає вона.

Цей вислів добив мене остаточно. Не можу змовчати.

— Кіро, ви геть знахабніли? Що ви собі дозволяєте?

— Те, що заборонити не можу, — шипить дівчина. — Гляньте на себе в дзеркало. У вас такий вираз обличчя, ніби я вас на тортури відправила, а не поговорити з сином...

Нервово ковтнувши, йду зі спальні геть, гримнувши дверима. З цією розумницею не домовишся. Все то вона знає. Таке враження, що їй не двадцять, а цілих сорок.

Спустившись у вітальню, довго стою біля вікна. Мені потрібно заспокоїтися і впорядкувати думки, а ще потрібно налаштуватися на розмову зі сином. Вона точно буде нелегкою. Через постійні капризи Артема я не люблю цих розмов. Мені простіше дати йому, що він хоче, та не псувати собі нерви.