Глава 22

КІРА

Піднявшись у свою спальню, я таки дала волю своїм емоціям. Душа щемить від образи, але сльози застрягли в очах. Не можу плакати. Тільки легка волога — і на цьому все. Згораю від бажання покинути цей дім, та знаю, що без дозволу цього набундюченого татуся я за ворота не вийду.

Важко зітхаю. Даремно Олька мені заздрила. Вона гадала, що це рай, а це пекло, з якого не так легко вибратися.

Не знаю, скільки простояла у похмурих роздумах, але змушена була покинути їх, бо у двері постукали. Дозволяю увійти й спантеличено дивлюся на Буйного, який упевненою ходою входить усередину. Зупинившись посеред кімнати, він заявляє:

— Кіро Володимирівно, оскільки ми через вас нікуди не поїхали, ідіть заспокоюйте Артемка.

Я миттєво закипаю обуренням і мовчати не збираюся.

— Через мене не поїхали? Це ви не захотіли їхати через мою сукню.

Чоловік прижмурюється й відвертим поглядом проходиться по мені. А за секунду невдоволено заявляє:

— Ви праві, ми не поїхали через вашу сукню. Але, вибачте-пробачте, те, що зараз на вас, — сукнею назвати важко.

— Бо це не сукня, — огризаюся й нервово смикаю поділ угору, бо під низом у мене шорти довжиною до середини стегна, які добре прикриває та ж сукня.

Дем’ян спантеличено кліпає, а я, поправивши сукню, розвертаюся до нього спиною. Пауза затягується й лоскоче мою нервову систему. Складаю вуста трубочкою, аби не розсміятися. Я добре бачила, як його очі заокруглилися. Напевно, злякався. Цікаво, що очікував побачити. Судячи з реакції — не те, що побачив.

Чемно чекаю, поки Буйного попустить. Цікаво, якою буде його реакція.

За хвилин п’ять він прочищає горло й питає:

— Кіро Володимирівно, ви з усіма так поводитеся?

Знову складаю вуста, аби не розсміятися. Витримую кілька секунд, а тоді, обернувшись, питаю:

— Як поводжуся?

Він прокашлюється й невдоволено відмахується:

— Ніяк. — Заглядає мені пильно в очі й наказує: — Переодягайтеся та йдіть, поговоріть з Артемком. Він образився на весь світ.

Хмикаю й випалюю:

— Я теж.

— Що ви теж?.. — квадратними очима дивиться на мене мільйонер.

— Я теж ображена. Ви образили мене, тож я нікуди не піду, — цілком серйозно заявляю. Я не хочу, аби цей чоловік приклонявся переді мною, але він має мене поважати, зрештою, як і всіх своїх підлеглих. — А ще я не професіонал, не нянька, не психолог. І якщо ви образили свого сина, то вмійте перепросити його самі.

— Кіро Володимирівно... — гримає підвищеним тоном Буйний.

— Дем’яне Тарасовичу, не кричіть на мене. Я ще на вас не працюю, — невдоволено нагадую та повторюю його вислів. — Тож вибачте-пробачте, ваш статус не дає вам права зневажати людей, — нервово ковтаю й кажу все, що думаю. — Я все розумію. Але ображати себе не дам. А якщо вас не влаштовує мій одяг, моя поведінка... — знизую плечима й серйозно кидаю: — Просто дозвольте мені піти.

Чоловік надто відверто дивиться на мене з хвилину, а тоді починає наближатися. Мені страшно, але я не збираюся зраджувати своїм принципам. Напевно, даремно він учора не обрав собі няню з тих дівчат, що були. Вони б точно корилися йому, а я не буду.