Глава 21

ДЕМ’ЯН

Перебуваю у ступорі, ця зухвала краля вивела мене з себе. Я реально не очікував від неї такого зухвальства та зневаги. Як вона посміла? Дивлюся їй услід і розумію, що не можу допустити, аби вона не поїхала, бо Артем закотить істерику. А мені це не потрібно.

— Кіро, я вас не відпускав, — роздратовано звертаюся до дівчиська.

Я шокований. Не можу збагнути, навіщо вона одягла таку коротку сукню? Вона ж у ній навіть нагнутися не зможе.

Кіра зупиняється й оглядається. На милому личку — невдоволення, а в голосі — отрута.

— Ви сказали, що я нікуди не їду, то я не збираюся тут стовбичити. У мене є вільний час, і я хочу...

— Кіро, негайно переодягайтеся і поїдемо! — роздратовано наказую.

— Я не буду переодягатися, — відмахується вона.

— Кіро!.. — зриваюся я.

— Дем’яне Тарасовичу, — перебиває мене дівчина. — Ви не маєте жодного права вказувати мені, у, що я маю одягатися.

— Це прописано в умовах праці, — розлючено шиплю. — Зрештою, я не можу допустити, аби ви отак їхали з нами. Ви ж сісти не зможете, ні присісти — ця сукня надто коротка.

Дівчина закладає руки на грудях і, скинувши підборіддя, гордо заявляє:

— Я умови праці не підписувала — це одне, а інше: я ходитиму у чому мені зручно.

— Не будете! — не можу втримати свій гнів. — Я цього не допущу. Ви не можете ходити по моєму домі, як... — вчасно замовкаю, хоча гнів контролювати нереально складно.

— Знаєте що? — зривається Кіра, але, запнувшись на кілька секунд, невдоволено дивиться на мене, а вже за мить покидає мій кабінет, гримнувши дверима.

Важко видихаю, лаючись у думках на чому світ. Ну чому все так складно? Я чомусь гадав, що з цією дівчиною проблем не буде. Та схоже, я помилявся. І як тепер бути? Як вчинити правильно? Відпустити я її не можу, бо ж син закотить чергову істерику.

Набираю повні легені повітря і лише тепер ловлю себе на думці, що дівчина теж, схоже, робить усе мені на зло, аби я програв їй. Дідько! Як же все дістало.

Не встигаю отямитися після ефектної витівки Кіри, як у кабінет входить насуплений Артемко й одразу з порогу питає:

— Чому Кіра пішла до себе? Чому сказала, що з нами не їде? І чому плакала?

Стискаю вилиці. Останнє зачепило мене. Я таки образив цю малу. Видихаю. Я найменше цього хотів. Нерви здали. Тепер потерпаю, аби дівчина справді не пішла, бо тоді вдома почнеться справжнє пекло.

— Тату, чому? — вимогливо допитується син. — Не мовчи!

— Тому, що ми їдемо з тобою удвох, — різко відмахуюся.

— Я без Кіри нікуди не поїду, — закладає руки на грудях Артемко, одразу надувши щічки.

Мене бере зло. Капризи малого починають діставати. Йому лише буде п’ять, а він поводиться так, мов ми з ним з одного року. Не можу контролювати своє роздратування і на емоціях кидаю:

— Отже, ми нікуди не їдемо.

Син кілька секунд дивиться на мене великими очима, а тоді починає плакати й подається з кабінету, теж гримнувши дверима.

Я закочую очима. Що за день? Хочеться розвернутися й теж піти, гримнувши дверима. Але я не можу собі цього дозволити.

Я гадав, гірше вже не буде. Але це був лише початок. Бо за кілька хвилин до мене прийшов Макс і повідомив, що Артемко плаче у саду.

Видихаю і таки йду до малого. Він сидить на гойдалці, забравшись з ногами, і голосно ридає. Присівши поруч, пробую його заспокоїти, але у відповідь чую:

— Залиш мене. Не потрібно мене просити. Ти все одно мене не любиш. Я нікому не треба. Ні тобі, ні... Ні... — він шморгає носом та додає: — Нікому. Мені було добре з Кірою, але ти й її образив. Ти нікого не любиш...

Важко зітхаю і з усього розумію, що виходу у мене немає — таки доведеться йти перепрошувати Кіру. Нерви на межі. Доки це все триватиме? Я хочу тиші та спокою, а натомість — одні нерви. Робота, дім, малий — мов якесь замкнуте коло, з якого неможливо вибратися. Я вже забув, яке життя на смак.