Глава 20

КІРА

Почуваюся спантеличено. Напевно, я не повинна була висловлювати свою думку батькові малого. Але я сказала правду. І на майбутнє не мовчатиму. А якщо цьому багатенькому татусеві щось не подобається, я можу піти. Краще знайти додатковий підробіток в інтернеті, ніж мати справу з цим чоловіком.

Хоча, якщо чесно, я не знаю, як бути завтра. Адже понеділок — робочий день на моїй основній роботі. Тарас точно не зрадіє, що я тепер працюватиму менше. Він і так вимагав від мене робити проєкти в максимально стислі терміни.

Насправді я вікриваю себе такими думками, бо мені хочеться розревітися від зауважень Буйного. Він ясно дав зрозуміти, що тут я — ніхто, і звати мене ніяк.

Не хочу одягатися, і йти нікуди не хочу. Схоже, цей мільйонер вважає, що може купити все та всіх. Але я доведу йому, що це не так.

Різко кидаюся до шафи, беру коротку літню сукню. Хапаю під неї шорти, взуваю підбори й миттю, заховавшись у санвузлі, переодягаюся.

За кілька хвилин я переодягнена. Вся тремчу від емоцій, що зашкалюють, але відступати я не збираюся. Розпускаю волосся, підводжу вуста червоною помадою, підфарбовую вії.

Все, готова! Проїхатися по нервовій системі цього пихатого багатія.

Подивимось, що скаже наш суворий татусь. Хай тільки спробує зробити мені зауваження — тепер я вже йому розкажу все, що думаю про нього. А там хай думає, що хоче. Я принципово не танцюватиму під його дудку. Краще посиджу напівголодна кілька днів, але на волі. Це в рази краще, ніж тут.

Хапаю клатч, телефон і, страшенно нервуючи, покидаю спальню.

Серце гупотить у шаленому ритмі. Доходжу до сходів — і моя нервова напруга на грані. А ще, коли зловила на собі погляд Буйного, то додався ще й страх. Але вперто вдаю впевненість, хоч це нелегко. Я не маю права видати свої емоції.

— Вау! Кіра! Яка ти красуня! — зі захватом кидає малюк із щирою посмішкою, дивлячись на мене.

Краєм ока помічаю, як насупився батько малого. Схоже, він погляди сина не поділяє. Шкода! Міг би зацінити. Я ж старалася.

Опиняюся внизу. Артемко одразу бере мене за руку і, заглянувши в очі, питає:

— Ну, що, поїхали?

— Артемку, зачекай нас кілька хвилин тут на дивані, — просить Дем’ян.

Підіймаю погляд на батька дитини. Він змінився до невпізнанності. Ледь не кипить від люті.

Що ж, схоже, я обрала вірну тактику. Татусь у захваті. Слід очікувати вибуху емоцій.

— Кіро Володимирівно, пройдіть у мій кабінет, — суворо наказує він та йде.

Стримую посмішку. Навіть не знаю, чим вона викликана — страхом чи іронією. Присідаю біля малого і тихо прошу:

— Сонечко, просто зачекай.

— А ви довго?

— Думаю, що ні.

Хоча чомусь дуже сумніваюся, що ми взагалі всі разом кудись поїдемо.

Піднявшись, іду за батьком малого, який уже чекає мене у прочинених дверях кабінету.

Страшенно нервуючи, входжу в кабінет, а Дем’ян, зачинивши двері, проходиться по мені відвертим поглядом і роздратовано питає:

— Кіро, я про що вас просив? Ви маєте одягатися скромно, чи ви...

— А мені не хочеться, — різко та зухвало перебиваю чоловіка.

— Що, пробачте? Не зрозумів? — шоковано перепитує він. — Кіро, дозвольте вам нагадати: ви у моєму домі й повинні дотримуватися моїх вимог.

Моє хвилювання годі передати, але вдаю впевненість.

— Та невже? — зухвало перепитую у відповідь. — Дем’яне Тарасовичу, ви, мабуть, забули, тож дозвольте вам нагадати, за яких умов я тут. Це ви вирішили, що я працюватиму у вас. І якщо чесно, ви ж навіть моєї згоди не питали, — знову хмикаю та додаю. — А тепер ще хочете, щоб я дотримувалася вигаданих вами правил. Я цього робити не буду. Я ж не професійна нянька, не психолог та, з ваших слів, узагалі ніхто. Тож годі мене виховувати...

— Кіро Володимирівно! — через зуби вимовляє чоловік моє ім’я, суворо наказуючи. — Негайно підіймайтеся до себе та переодягніться. Ви так зі мною нікуди не поїдете.

Закладаю руки на грудях і, хмикнувши, байдуже кидаю:

— Не поїду, то й хвала небесам! Баба з воза — коням легше! — фиркаю та йду на вихід.

Відчуваю, що Буйний на нервах, але що він мені зробить? Я ж йому, по суті, ніхто. Договір співпраці я не підписувала, тож може навіть луснути від злості — я вільна людина. Тому не робитиму того, що не хочу. І тепер це справа принципу. Навіть цікаво, наскільки вистачить терпіння цього мільйонера? І коли він попросить мене піти з його дому?