Глава 19

ДЕМ’ЯН

Дивлюся на дівчину і потерпаю, аби ще й вона не відмовила мені. Бо щойно мізки виніс син. Закотив істерику. Заявив, що без Кіри нікуди не поїде. От за що мені це все? То спершу Артем люто ненавидів усіх няньок, а то прикипів усією душею до цієї Кіри.

І так зле, і так недобре. Чому не може бути якоїсь золотої середини?

Моя нова нянька повільно встає і розгублено дивиться на мене.

— Дем’яне Володимировичу, це, звісно, не мені вирішувати. Але ж ви планували поїздку без мене?!

— Так, усе вірно, Кіро Володимирівно, але мій син влаштував бунт... — напружено повідомляю.

Здивований погляд дівчини говорить більше за слова. У ньому докір та неприхована іронія. Мене це дратує. Це мій син, і я сам вирішую, як його виховувати.

— Кіро, вам потрібно врахувати це на майбутнє. У мого сина важкий характер, і вам доведеться рахуватися з його думкою.

Дівчина лише знизує плечима і холодно кидає:

— Як скажете, — а тоді заглядає мені в очі й питає: — Я так розумію, що у мене вибору немає? Я повинна їхати з вами?

— Так, — холодно погоджуюся та додаю: — І переодягніться, будь ласка! Але врахуйте, що ваш одяг повинен бути схожим на той, що зараз на вас...

Ловлю на собі відвертий погляд дівчати, а за ним звучить зухвала заява:

— Дем’яне Тарасовичу, у мене залишився іще один схожий комбінезон. По-перше, речей у мене небагато, бо я працюю з дому, і вони мені, в принципі, не потрібні. А решта мого одягу... — вона знизує плечима. — Боюся, він не для роботи няні. Тож перепрошую за одноманітність наперед.

Хмикаю. Цікаво виходить. Її слова скидаються на тонкий натяк, що я повинен купити їй одяг. Вирішую перевірити.

— Це не страшно, коли будемо в місті, то купимо вам кілька речей.

Очі дівчини враз стають квадратними, а голос різким:

— Дем’яне Тарасовичу, мені від вас нічого не потрібно. Я просто вас попередила... — вона опускає погляд та додає: — Зрештою, ваші покоївки ходять в уніформах. Я теж би могла...

— Не могла, — різко перебиваю дівчину. — Якщо ви одягнете уніформу, Артемко вас не сприйматиме. Він дуже вимогливий та...

— Дем’яне Тарасовичу, я прошу наперед вибачити мені, але вам не здається, що ви забагато дозволяєте своєму синові в такому віці? — я заскочений таким питанням, а дівчина, перехопивши подих, продовжує: — Я, звісно, не маю досвіду з дітьми, але ваша любов до Артемка сліпа. Ви зліпили з нього Бога і поклоняєтеся йому. — Вона нервово зволожує вуста і продовжує: — Це не моя справа, я буду робити все, що ви скажете. Але мені байдуже — я роблю це за гроші. Я ж у будь-який момент можу піти, якщо мені набридне, а вам залишаться наслідки вашого ж виховання.

Я нервово ковтаю. Ця мала щойно розбудила у мені звіра. Вона зачепила найдорожче, що у мене є. Я задихаюся від люті. Як вона могла? Яке вона мала право? Як посміла? Чи, може, зробила це навмисно, аби я вигнав її?

— Кіро, ви зараз серйозно? — стримую емоції.

— Цілком, — зухвало заявляє дівчина. — Ваш син дуже хороший, але він звик брати все вимогами і видресирував вас так, що ви на це ведетеся навіть підсвідомо...

Я спантеличено кліпаю. Висловлювання дівчини мені страшенно не подобається, хоча розумію: вона частково права. Мовчки підбираю слова, які не звучали б так різко, а Кіра додає:

— Але це ваші сімейні справи. Ви батько — вам вирішувати. А я, що? Сьогодні є, завтра нема. — Вона замовкає і, знову знизавши плечима, видає: — Ви, якщо, що, вибачте мені мою різкість. Я сказала те, що кидається в очі одразу.

Стискаю жовна. Я здивований, вона навіть перепросила. Але мені це все не до вподоби. Я не можу змовчати на це зауваження. Ще й повчання Макса під час нашої розмови в кабінеті розізлило мене. Добре, що малий з нянькою грався надворі й не чув моїх криків.

Кидаю невдоволений погляд на дівчину і ледь стримую емоції. Зрештою, я не просив поради і на майбутнє не хочу схожих розмов.

— Кіро, я вас почув. Але врахуйте наперед: ви не професійна нянька чи дитячий психолог. Мені ваші поради не потрібні. А якщо я вважатиму, що в мене з сином проблеми, звернуся до професіоналів. Від вас попрошу тримати язик за зубами.

Дівчина опускає очі і винувато кидає:

— Вибачте!

— Одягайтеся, ми з сином чекаємо вас унизу.

Сухо кидаю та, розвернувшись, іду з кімнати. Я бачив, як дівчина змінилася на обличчі. Напевно, образилася. Можливо, вона не зовсім розуміє, з ким має справу. Тому я вимушений поставити чіткі межі, аби уникнути проблем у майбутньому.