Глава 18

КІРА

Максима Владиславовича я знайшла швидко. Він знаходився на вулиці. Передала йому наказ Буйного і покірно подалася за чоловіком.

Коли ми повернулися в будинок, ні малюка, ні його батька тут уже не було.

Максим веде мене на другий поверх, а я намагаюся зрозуміти, хто цей чоловік для Буйного? Вчора він няньчив малого, сьогодні приїжджав за мною, зараз показує мою кімнату... Напевно, довірена особа.

Пройшовши широким коридором, ми виходимо в одну з кімнат. Спальня невелика, але зі смаком обставлена. Тут уже стоїть моя невеличка валіза. Оглядаюся на чоловіка, який заявляє:

— Ось це, Кіро Володимирівно, ваша кімната, — він оглядається і вказує рукою ліворуч. — Ці двері ведуть у санвузол, а ці... — вказує праворуч. — У кімнату Артемка. Двері в дитячу мають бути прочинені постійно, — він, подавшись до зачинених дверей, прочиняє їх та просить: — Ходіть за мною.

Йду за чоловіком.

Дитяча значно більша за мою кімнату. Тут усе виконано в кремово-оливкових тонах. Досить оригінальний стиль та дизайн. Відзначаю, що він цілком підходить для такого кмітливого малюка, як Артемко. Але мою цікавість хвилює наявність трьох дверей, крім моїх у дитячій. Не можу про це не запитати.

— Максиме Владиславовичу, а куди ведуть четверті двері?

— Це спальня Дем’яна Тарасовича.

Я дещо шокована, бо чомусь навіть подумати не могла, що це може бути спальня батька дитини. Мені це все щось зовсім не подобається. Я розумію, що для батька дитини це норм, але для мене стрьом. Ще не вистачало з ним у піжамі перетинатися. Мені від такої близької присутності батька дитини щось не по собі.

— Всі няньки до мене теж жили в цій кімнаті? — напружено цікавлюся.

— Ні. Вони жили в кімнаті навпроти...

— Чому? — недослухавши, питаю.

— Бо у цій кімнаті ще донедавна тривав ремонт.

Спокійно пояснює Максим, але мене така відповідь зовсім не заспокоює.

— Кіро Володимирівно, може, маєте якісь питання чи побажання? — цікавиться він, розвіваючи мої думки.

— Поки ні, — лиш напружено відмахуюся.

— Гаразд, якщо матимете, можете звертатися. Я залюбки вас вислухаю і постараюся вирішити всі питання, — чоловік, видихнувши, пильно зиркає на мене. — І якщо ж поки вас усе влаштовує, можете повертатися у свою спальню, облаштовуватися та відпочивати.

Покірно киваю головою і подаюся у свою кімнату. Постоявши біля валізи з хвилину, йду до ліжка і, сівши на нього, лягаю впоперек. І починаю обурюватися в душі.

Я теж могла б спокійно перебувати у кімнаті навпроти. Навіщо мені суміжна спальня, тим більше, що доступ до дитячої має ще й батько? Саме це мене найбільше хвилює. Я не зможу почуватися комфортно, знаючи, що батько дитини будь-якої миті може увійти в дитячу. Мені ж піжаму довгу потрібно. А я взяла те, що мені зручне. Видихаю, бо згадую, що взяла з собою довгий пеньюар. При всіх цих думках у душі ще сподіваюся, що я тут ненадовго.

Здригаюся від того, що у двері стукають. Різко сідаю та дозволяю увійти.

Я спантеличена, адже в кімнату входить батько малюка.

— Кіро Володимирівно, перепрошую, — він зупиняється посеред кімнати. — Мені незручно перед вами, але я прийшов вас просити поїхати зі мною та Артемком у місто.

Не хочу нікуди їхати, але розумію, що вибору в мене немає. Мушу їхати, бо як не крути, я на роботі.