Глава 17

КІРА

Забравши Артемка, я подалася з ним снідати. Мені сніданок теж подали, оскільки на цьому наполіг Максим Владиславович. Снідаю, а емоції зашкалюють. Думки, мов чорні ворони, кружляють у голові. Що я тут роблю? І як тепер виплутатися з цієї ситуації?

Малюк не змовкає. Допомагаю йому, подаю серветки. А він, задоволений, посміхається та, снідаючи, розповідає, як добре, що я поруч із ним.

Після сніданку в нас за розкладом прогулянка на свіжому повітрі, тож йдемо на вулицю. Малюк одразу веде мене до облаштованого дитячого майданчика. Тут і пісочниця, і дитячий будиночок. Все для ігор і, як на мене, для однієї дитини всього забагато. Та й, напевно, одному Артемкові не цікаво тут грати.

— Кіро, а давай збудуємо замок із піску... Такий великий, який тільки зможемо... — мружачись, просить мене малюк.

Схоже, доведеться згадувати дитинство. Але, що вдієш?! Треба, то треба.

— Давай, — погоджуюся, але одразу ловлю себе на думці, чи можна дитині копирсатися у піску. Адже зараз купа алергетиків серед дітей. — Артемку, а тобі можна грати у піску? — пильно дивлюся на нього.

— Звісно можна. Інакше чого б тоді у мене була пісочниця? — переконливо запевняє мене малий розумник.

Логічно. Але мені якось лячно. Та мої думки розвіює Артемко.

— Я кожне літо тут будую будинки, в ще тунелі для машин...

Щиро сподіваюся, він сказав мені правду, бо інакше його батько мною не натішиться.

Беремося будувати замок. Насипаю гору піску. Малюк теж возить пісок іграшковими самоскидами. Робота кипить.

Захопившись пісковим будівництвом, ми навіть не помітили, як до нас прийшов Максим Владиславович. Прочистивши горло, він звернувся до нас:

— Я перепрошую, молоді люди, що відриваю вас від вашого проєкту, але пора обідати. Тож, будь ласка, зробіть паузу.

— Ми ще не добудували, — заклопотано відмахується Артемко.

— Артеме Дем’яновичу, ваш тато чекає вас на обід. Чи, може, ви бажаєте, аби він сам по вас прийшов?

Малий шумно та капризно видихає і невдоволено дивиться на Максима.

— Артемку, ходімо. Давай не будемо сердити твого тата. А по обіді продовжимо, — лагідно прошу малого.

— Не продовжимо, — відмахується невдоволений малюк та нахмурено додає: — Там у графіку дня вже інший пункт.

— Тоді продовжимо завтра, — невпевнено запевняю.

— Обіцяєш?! — з недовірою цікавиться хлопчик.

— Обіцяю.

Не знаю, навіщо даю обіцянку, бо невпевнена, чи дотримаюся її.

— Гаразд. Ходімо.

Все ще з невдоволенням кидає малюк і, взявши мене за руку, веде за Максимом Владиславовичем. Я щось трохи нервую і в душі щиро сподіваюся, що обідатиму окремо.

Мої сподівання не справдилися. Дем’ян запросив мене на обід разом із ним та сином. Моя нервова напруга від цього запрошення миттєво зросла. Краще б я обідала окремо — то, може, хоч би відчула смак їжі, а так одні нерви. Концентрую увагу на дитині й стараюся не зважати на Дем’яна.

Ми вже майже закінчували трапезу, як батько малого покликав мене:

— Кіро Володимирівно, зараз ви можете відпочити або ж зайнятися своїми справами. У вас приблизно три-чотири години для цього, бо ми з сином їдемо у місто...

— Я хочу, аби Кіра їхала з нами! — капризно заявляє малюк.

— Артемку, ми їдемо удвох, — суворо й наполегливо ставить сина перед фактом Дем’ян.

— Я без Кіри нікуди не поїду, — вередує малий.

— Артеме! — гримає батько.

Я спантеличена, бо хлопчик, невдоволено вставши з-за столу, йде з гостьової.

— Артемку! — кличу його.

— Артеме, негайно повернися! — наказує батько, але малий іде, наче не чує.

Схоплююся з-за столу та на ходу кидаю:

— Вибачте!

Наздогнати Артемка мені вдалося у вітальні. Присівши, обіймаю його і прошу не вередувати. Обіцяю чекати на нього. А як він повернеться — весь вечір ми проведемо разом. Малий плаче в моїх обіймах і капризно повторює одну й ту ж фразу:

— Я хочу бути з тобою завжди.

— Кіро Володимирівно, залиште нас, будь ласка, — чую за спиною наполегливий голос Дем’яна.

Підіймаюся, відпускаючи малого, а чоловік додає:

— Кіро, знайдіть краще Максима Владиславовича, хай він покаже вам вашу спальню. Там можете обживатися, поки нас не буде.

Мені шкода малого, але не послухати його батька я не можу. Зустрічаюся поглядом з Артемком і, помахавши йому «па-па», йду.