Глава 15

КІРА

На мить розплющую очі, але важкі повіки одразу опускаються. Попри те, що на дворі вже день, ще так хочеться спати. Сьогодні неділя, тож можу собі дозволити ще повалятися у ліжку.

Миттю вся напружуюся від того, що хтось прочистив горло. Різко сідаю. Мене охоплює паніка, адже у моїй спальні стоїть Максим Владиславович.

— Що ви тут робите? — налякано, задихаючись, питаю.

— Доброго ранку, Кіро Володимирівно! Мене тут могло б не бути, якби ви вчасно з’явилися на роботі.

Я фиркаю невдоволено і зухвало заявляю:

— Я не вийду на роботу до вас. У мене є інше місце праці. Можете так і передати Дем’яну Тарасовичу.

— Кіро...

— Максиме Владиславовичу, забирайтеся. Бо якщо ви не підете, я викличу поліцію...

— Можете заодно і швидку, і ще пожежну не забудьте, — з іронією відмахується чоловік. — Це нічого не змінить. Не тягніть час. Збирайтеся, я чекаю.

Розгублено кліпаю і заявляю:

— Можете не чекати.

Чоловік хмикає і примружується.

— Кіро Володимирівно, у вас максимум двадцять хвилин на збори. Бо інакше поїдете в тому, що є, — звучить суворе попередження.

— Я не поїду, — теж капризно заявляю.

— Кіро Володимирівно...

— Максиме Владиславовичу, я не хочу працювати на вашого шефа, — кажу як є.

— Кіро, я вас розумію, — зітхає чоловік. — Гаразд, вам не сподобався мій шеф, але вас чекає Артемко. Він же розчарується, якщо ви не прийдете.

Я опускаю очі. Мені не хочеться повертатися до цього чоловіка. Звісно, шкода малого. Він ні в чому не винен. Але мене робота няні лякає. Боюся не впоратися або, ще гірше, зробити щось не так.

— Максиме Владиславовичу, навіть якщо я сьогодні вийду на роботу няні, то завтра я буду вимушена працювати з дизайнами, бо в мене є офіційна робота.

— Кіро, вже від завтра ви не працюєте у фірмі свого дядька. І ваше основне місце праці — це маєток Дем’яна Тарасовича.

Встигаю лише відкрити рот, бо те, що чую, шокує, але чоловік випереджає мене:

— Кіро, перш ніж обурюватися, вислухайте мене, — він переводить подих. — І все, що я зараз скажу, це моя особиста думка та спостереження. Вчора я спостерігав за вами та Артемком і хочу сказати: я його таким щасливим іще не бачив. Його батько поміняв незліченну кількість нянь. Адже малий ні з ким не може знайти спільної мови. Йому ніхто не подобається. Він зчиняє бунт та підстави, робить усе на зло, коли на нього тиснуть. Дем’ян Тарасович втомився шукати нянь синові. Адже всі вони ненадовго. — Чоловік на мить замовкає, а тоді продовжує: — А те, що трапилося вчора, це не що інше, як диво! Адже Артемко дуже прискіпливий та вимогливий до людей, а вас він прийняв як свою.

Важко видихаю, коли чоловік замовкає. Розумію, що його слова — це часткове перебільшення, аби переконати мене, але я маю одне питання, яке мучить мене від учора.

— А де мама Артемка? Я вчора її так і не побачила, — зволожую вуста і, оскільки чоловік мовчить, висловлюю свою думку: — Зрештою, дитиною повинна займатися мати, а не нянька. Це куди краще. Звісно, це не моє діло, та все ж...

— Кіро, я не можу вам відповісти на це питання, — сухо відмахується чоловік.

Мені це страшенно не подобається, тому спираюся об бильце і, заклавши руки на грудях, заявляю:

— У такому випадку я нікуди не поїду. Мені не потрібні сутички з неадекватною матусею, яка вештається невідомо де, а потім буде зриватися на мені, а там ще, боронь Боже, влаштовуватиме сцени ревнощів або скандали.

Максим Владиславович важко зітхає та напружено додає:

— Кіро, повірте, ніхто вам нічого не буде влаштовувати.

— Поясніть, — не відстаю.

— Не можу.

— Тоді я не можу поїхати, — капризно заявляю.

Чоловік знову шумно зітхає і з проханням у голосі кидає:

— Кіро, це сімейна таємниця.

— Зрозуміло! — фиркаю та прошу: — Покиньте мій будинок так само тихо, як і прийшли сюди.

Ловлю на собі невдоволений погляд підлеглого Буйного, а він з докором кидає:

— Красуне, ви штовхаєте мене на злочин.

— У вас є вибір, — байдуже відмахуюся.

— Гаразд! Але пообіцяйте, що нікому не скажете. Бо тоді мене звільнять.

Розумію, що я десь перегнула палку, мені ці таємниці знати справді не потрібно.

— Максиме Владиславовичу, не потрібно мені розповідати таємниць сім’ї Буйного. Просто скажіть, де мама малого? Коротко, без деталей. Вона взагалі є?

— Є. Але пішла, коли малий був ще зовсім крихітний. Відтоді її ніхто не бачив. Дем’ян...

— Достатньо, — перебиваю чоловіка. — Вийдіть зі спальні і зачекайте на мене.

— Зберіть, будь ласка, речі на декілька днів, — наполегливо просить чоловік.

Я лише зітхаю, а він йде з моєї спальні.

Не хочу нікуди їхати, але малого справді шкода, бо ці кілька фраз, що я щойно почула, не вкладаються в голові.