Глава 14

ДЕМ’ЯН

Залишок вечора я провів із сином. Він не змовкав, і всі його розмови займала Кіра. Артем надто захопився нею. Тепер навіть не знаю, добре це чи погано. Напевно, тут є свої плюси та мінуси. Але я на захоплення малого мовчу, доки він не заглянув пильно в мої очі й не попросив:

— Тато, добре, ми не будемо називати Кіру нянькою?! А ще я хочу розмовляти з нею, як з тобою... — він нервово відкладає іграшковий автомобіль убік і надто серйозно заявляє: — Я хочу, аби Кіра була мені як подруга.

У мене відняло мову від такої заяви. Оце і запити у мого сина. Розумію, що я не повинен це дозволяти, але бажання шукати іншу няньку немає. Хоча, напевно, це ненормально. Бо ж дитина має мати якісь моральні здорові межі. Ця дівчина старша, отже мій син повинен мати повагу до неї. І ця дружба аж ніяк не припустима. Стримую свою категоричність і звертаюся до сина:

— Артемку, сподіваюся, ти розумієш, що Кіра набагато старша від тебе, і ти повинен звертатися до неї через «Ви».

— А ще називати по батькові... — невдоволено бурчить син. — Я то все знаю, але я не хочу так.

— Артемку...

Я хотів делікатно пояснити синові, що це нормально, але він перебив мене:

— Тату. Кіра не схожа на інших. Вона... — коли син говорить про цю дівчину, у нього горять очі, а в голосі звучить захоплення. — Вона щира, цікава, і ще вона добра. — син розгублено кліпає й додає: — Вона обіймала мене, пригортала, навіть поцілувала, коли я засинав... — у маленьких очах блищить волога, а голос починає тремтіти. — Вона як мама, розумієш? Я був з нею лише один день, але з нею так добре.

Стискаю вилиці й притискаю сина до себе. Його емоції та відчуття для мене дуже важливі. І зараз я маю відступити. Можливо, з часом Артемко зрозуміє, що має поважати цю дівчину та звертатися до неї належно. Видихаю і таки йду на поступки:

— Гаразд, хай поки буде так. Але надалі ми це обговоримо всі втрьох з ня... — замовкаю й одразу виправляю себе: — з Кірою. Домовилися?

— Домовилися, — зітхає малюк і тулиться до мене. — Тат, ходімо спати. Але прочитай мені таку історію, як Кіра читала. Про маленьких чоловічків, які боролися з велетнем...

Упс! А це що за історія? Я ж у цьому нічого не тямлю. Зітхаю, доведеться щось вигадувати.

— А звідки Кіра читала цю історію? — беручи малого на руки, питаю.

— З телефона. — обіймає мене Артемко й переповідає: — Там був старенький дідок, який любив усіх, а ще він був дуже мудрий...

Прийнявши водні процедури, вкладаю сина спати, але історію про маленьких чоловічків переповідає мені він, а я слухаю, доки він не заснув.

Покинувши дитячу, йду до свого кабінету внизу, адже Максим зібрав мені всю інформацію на Кіру. Тому з нетерпінням хочу ознайомитися з нею.

Взявши теку зі столу, вмикаю настільну лампу та присідаю у крісло. Виймаю аркуші А4 — на титульній сторінці фото дівчини та рік народження. Їй повних двадцять років. Вона справді працює, а ще навчається, що мене приємно вразило. Здивувало мене й те, що Кіра живе одна. Стосунків як таких ні з ким немає, що мене особливо втішило. Але дивує той факт, що покійний батько дівчини мав власний немалий бізнес, а вона живе не у престижному районі... Щось тут не сходиться, але з цим я розберуся пізніше. Бо головні критерії Кіри мене цілком влаштовують: вона чиста, ні в чому не замішана, з наданої інформації навіть шкідливих звичок немає, що є великим плюсом. А ще повністю здорова. Навіть причепитися нема до чого. Напевно, я мав би тішитися, що вирвав такий екземпляр, але мене тримає незрозуміла напруга.

Боюся, адже Артемко так швидко прив’язався до неї, не хочу, аби потім це стало проблемою. Не можу закрити очі на той факт, що і дівчина дуже активна, а ще точно не тихоня. Вони з малим можуть бути ще тією парочкою. Чи дам я собі потім раду з ними?

У роздумах і міркуваннях я просидів до півночі, а тоді втомлений поплівся спати.

Прокинувся від того, що мене будила Кіра. Вона схилилася наді мною. Її довге чорне волосся спадало донизу, ледь не торкаючись мене. Дівча посміхається і дивиться на мене своїми великими голубими очима.

— Дем’яне Тарасовичу, прокидайтеся, — лагідно просить вона.

Тільки я збагнути не можу, що вона робить у моїй спальні?

— Дем’яне Тарасовичу, ви мене чуєте? — вона торкається мого плеча, і я відчуваю, як цей ніжний дотик приємним теплом розповзається по венах.

Хтось термосить мене, і я різко розплющую очі, адже поруч стоїть Макс. Я часто кліпаю великими очима, дивлячись на нього.

Тьху ти, дідько! Тож треба, щоб наснилося таке?!

Різко сідаю й невдоволеним, ще сонним тоном питаю:

— Максе, якого біса? Що ти тут робиш?

— Дем’яне, я дико перепрошую, але вже дев’ята, а Кіри досі немає, — заклопотано повідомляє підлеглий.

— А де Артемко? — налякано перепитую.

— Ще спить.

Видихаю і, пильно зиркнувши на чоловіка, наказую:

— Ти знаєш, що робити. У тебе година.

Макс покірно киває головою:

— Зрозумів. Виконую.

Він покидає спальню, а я зриваюся на рівні ноги та поспіхом подаюся в душ. З голови ще не вивітрився сон чи то марево. Але я чітко бачив це дівча. Я навіть зрадів її появі. Хвилювання охоплює тіло, і до нього долучається гнів. Чому вона не прийшла? Як посміла? Гаразд я, але ж вона підставила малого...