Глава 13

КІРА

З кабінету вийти не встигаю, бо за спиною чую:

— Кіро, зачекайте!

Зупиняюся біля самісіньких дверей і оглядаюся, адже цей Дем’ян мене дратує. Наче ще не старий, досить привабливий, але поводиться як сухар.

— Кіро, досить зчиняти бунт на пустому місці. Я ж вам не забороняв користуватися вашим ШІ, але я не хочу, аби ви привчали мого сина до цих новомодних додатків.

— Я вас почула, — відмахуюся. — Я можу йти?

Чоловік з хвилину мовчить, пильно дивлячись на мене.

— Ідіть, — він на мить замовкає, а тоді наполегливо нагадує: — Але завтра я чекаю на вас о восьмій ранку з речами.

Мовчу, пильно дивлячись на чоловіка. Стримую істинні емоції та бажання ляпнути одну фразу на прощання. Але ж так хочеться. Тому відчайдушно кидаю:

— Бувайте!

А він хай розуміє, моє прощання як хоче.

Прощаюся із малюком, який дуже неохоче відпускає мене. А потім у супроводі Максима Владиславовича проводжає мене до воріт. Міцно обіймаю малого та, помахавши йому «па-па», прямую до машини.

Зрушивши з місця, видихаю. Нарешті мій жахливий день закінчився. Звісно, спілкування з малюком — це позитив. Він досить кмітливий, але його таточко — це щось із чимось.

Розвернувшись, їду додому й молюся, аби мені хоч пального вистачило, а то доведеться б авто залишати де попало.

На щастя, бензину вистачило. Я навіть продукти харчування записала у тьоті Галі в зошит до зарплати. Добре, що вона дуже чуйна та добра жінка і завжди мене виручає. Звісно, я не нахабнію й у борг беру найнеобхідніше.

Поклавши пакунки з покупками до салону, розумію, що в ломбард мені все ж доведеться звертатися. Бо ж заправитися потрібно, або мати кошти на маршрутку, якщо Тарас викличе в офіс. Але в ломбард я вже піду завтра, бо сьогодні все зачинено.

Сівши за кермо, їду спочатку до Олі. Нам потрібно поговорити. Бо по телефону — це не розмова. Подруга повинна мене зрозуміти.

Зупинивши машину біля будинку руденької іду у двір. Оля з Лесею — нашою спільною подругою — сидять у альтанці, тому йду до них. Вітаюся, та дівчата не відповідають. Мене це гнітить.

— Оль, ну досить дутися. Я не винна...

— А хто винен? — вибухає невдоволенням руденька подруга. — Не потрібно було потикатися у двір Буйного, — шипить вона й одразу озлоблено питає: — Ти хоч розумієш, що ти всіх нас підставила? Ти як взагалі, нормально почуваєшся? Не соромно?

— Оль, я ж не хотіла... Я навіть уявити не могла...

— Забирайся! — зривається подруга. — Я теж уявити не могла, що ти така підла та підступна. Я гадала, ти мені справжня подруга, а ти?!!

Нервово ковтаю й, розвернувшись, мовчки іду з двору. Мені прикро та образливо. Зрештою, що я можу сказати у свій захист? Оля бачить те, що хоче бачити, і переконувати її в протилежному сенсу немає.

— Ну і йди. І не приходь більше, — гукає мені навздогін руденька.

Покинувши двір подруги, їду додому. В’їхавши у двір, я розревілася. Все дістало. Не хочеться нічого. А найобразливіше те, що я завжди й усім ділилася з Олею. Інколи навіть останнім. А коли ще не мала обмежень від матері, то ніколи не рахувала коштів: позичала, купувала речі, інколи віддавала свої. А тепер я ворог номер один.

Поплакавши, збираю себе до купи та, забравши продукти, йду до будинку. Потрібно хоч щось приготувати на вечерю і просто відпочити.

Тільки встигла увійти в будинок, як задзвонив мій телефон — це Тарас. Не хочу з ним говорити, тому просто скидаю дзвінок. І повторний також. Мабуть, термінове замовлення. Сьогодні вихідний, тож може не вантажити мене роботою.

Але встигаю дійти на кухню, як телефонує мама. Не хочу, але з важкою душею знімаю слухавку й холодно кидаю:

— Слухаю!

— Кіро, це що за вибрики? Ти чого трубку від Тараса не береш? — невдоволено накидається на мене вона.

— Бо не хочу, — відмахуюся. — Зрештою, сьогодні вихідний. А за ті копійки, що він мені платить, я працювати у вихідний не буду.

— А-а-а, навіть так! — шипить мати. — Ти в нас, бачу, дуже ділова. Бачу, ти вже забула, кому зобов’язана тим, що маєш роботу, забула, кому повинна завдячувати всім, що в тебе є...

Важко зітхаю та більше не можу мовчати. Мама зателефонувала дуже невчасно.

— Я повинна сказати спасибі татовій мамі за те, що залишила мені дах над головою. Повинна дякувати татові, адже завдяки йому я жила і горя не знала ще донедавна...

— Невже це всі, кому ти вдячна? — перебиває мене моя розлючена матуся. — А як же я?

— Всім, мамо. Бо ти викинула мене зі свого життя, забрала все, що нажив тато, і живеш у свій кайф.

Фиркаю й, кинувши слухавку, вимикаю телефон. Апетит пропав. Тому, приготувавши собі каву, йду у вітальню. Мені хочеться тиші та спокою.

Посидівши в похмурих роздумах, вирішую, що завтра я на роботу до Буйного не вийду. Зрештою, я з ним сьогодні попрощалася. Хай шукає собі кого хоче. Я йому в няньки не наймалася.