Глава 12

ДЕМ’ЯН

Софія мені солідно попсувала нерви. Спочатку вимагала моральної компенсації у солідній сумі, а зрозумівши, що не отримає ні копійки, не упустила шансу повернутися до мене. Хотіла вішатися на шию, потім намагалася спокусити мене. Обіцяла, що полюбить мого сина та буде зразковою матір’ю. Але я не вірю жодному її слову. Адже свою доньку, якій зараз одинадцять, Софія залишила на батьків.

Ото мені щастить на горе-матерів. Софія нічим не інакша за мою дружину, яка покинула сина у дев’ять місяців.

Довіри до цієї жінки не маю і, суворо розставивши всі крапки над «і» у наших стосунках, я поїхав.

Так хочеться відірватися у якомусь клубі, аби забути про все на світі, але зараз я повинен повертатися додому. Бо через годину моя нова нянька піде додому, і мені потрібно буде залишатися з сином.

Весь на нервах повертаюся додому. Увійшовши в будинок, я вражений, адже з ігрової доноситься музика. А у вітальні на дивані сидить мій начальник.

— Максе, що тут відбувається? — невдоволено питаю.

Підлеглий лише розводить руками і цілком серйозно відповідає:

— У нас дискотека.

— В смислі?! — ошелешено перепитую.

— В прямому. Артемко захотів дискотеку...

— Максе, і ти йому це дозволив? А нянька?! — не можу повірити, що в моєму домі відбувається чорт зна що, і ще й збоку бантик.

— Кіра підтримала малого, — спокійно пояснює Макс.

Закотивши очима, видихаю й розсерджений подаюся до ігрової. Прочиняю двері і торопію: мій син та нянька танцюють. Вони такі захоплені танцями, що навіть не помічають мене. Прикипаю поглядом до струнких ніг своєї нової няньки. Рухається вона нічогенько, і малого забавляє, вчить рухатися, але я не збираюся мовчки за цим спостерігати. Підходжу до великої колонки-валізи і вимикаю її.

Як син, так і няня оглядаються на мене, я ж, заклавши руки на грудях, пильно дивлюся на них.

— Може, поясните, що тут відбувається? — сухо питаю.

— У нас дискотека, — впевнено відповідає Артем.

— Ви мали навчитися лічити до десяти англійською... — суворо нагадую.

— А ми і навчилися, — зухвало заявляє син і починає лічити.

Я вражений, адже Артемко лише дев’ять забув. Кіра йому підказала. Примружившись, дивлюся з хвилину на дівчину, а тоді, зиркнувши на годинник, заявляю:

— Кіро, через двадцять п’ять хвилин ваш робочий день закінчиться, тож прошу, підійдіть до мого кабінету. Маю до вас кілька питань.

Дівчина лише напружено дивиться на мене, а я, розвернувшись, покидаю ігрову.

Йду в кабінет, а всередині все кипить. Теж мені нянька..! Танцульки затіяла. Дитину потрібно інтелектуально розвивати, а не дурнею голову забивати. Увійшовши в кабінет, залишаю двері прочиненими. Повільно підходжу до вікна, за яким уже вечоріє. Кладу руки у кишені штанів і терпляче чекаю приходу своєї нової няньки.

Через декілька хвилин чую кроки, що наближаються. Не обертаючись, прошу:

— Зачиніть, будь ласка, двері!

Після того, як вона зачиняє двері, я оглядаюся.

— Кіро, що це щойно було? — невдоволено цікавлюся.

— Розваги, — знизує плечима вона. — Ми навчилися лічити до десяти, от і влаштували розваги. Чи, може, щось не так?

Я, шумно видихнувши, присідаю на підвіконня. І маю досить цікаве питання до дівчини:

— Хто допомагав вам вивчити англійські цифри? Ви ж казали, що не володієте цією мовою.

— Чат GPT.

Відповідає дівчина, чим вбиває мене наповал. Я щось десь схоже чув. Але ніколи у це не вникав.

— Хто? — розгублено перепитую.

— Нейронна система. Штучний інтелект, — розгублено пояснює дівчина і у відчаї додає: — Не знаю, як вам це іще пояснити.

— Тільки цього не вистачало, — невдоволено шиплю. — Я не хочу, аби мою дитину вчив бот.

На мої слова дівчина хмикає і посміхається.

— Дем’яне Тарасовичу, я не повірю, що ви ні разу не користувалися штучним інтелектом...

— Ніколи, — відмахуюся. — У мене своя голова на плечах, і допомога інтелектуальних машин мені не потрібна.

— Зрозуміло, — безнадійно кидає Кіра. — Але, Дем’яне Тарасовичу, даремно ви так. Раджу спробувати — це класна штука. — Вона знизує плечима та зухвало додає: — Самі бачите, ваш син навчився лічити правильно.

Прискіпливо дивлюся на дівча і, вставши з підвіконня, наближаюся до неї.

— Я хочу, аби оте своє ШІ, Кіро Володимирівно, ви більше ніколи не застосовували по відношенню до мого сина.

Дівчина важко зітхає і з придирством дивиться на мене. Але те, що злітає з її вуст, шокує мене:

— Вам не казали, що ви старомодний? Наче ще молодий, а таке враження, що виросли в п’ятдесятих.

Долаю відстань між нами і надто відверто дивлюся на відчайдушну красуню.

— А вам не казали, що ви занадто багато на себе береш?

— Ви перший, — шипить зухвало дівчина та додає: — І сподіваюся, останній. Я користувалася штучним інтелектом і продовжуватиму це робити. А якщо вас це не влаштовує... Бувайте!

Набираю повні легені повітря і дивлюся зухвалій бунтарці у слід, яка, розвернувшись, йде з кабінету. Стискаю вилиці. Дратуюся, але я не можу допустити, аби ця дівчина пішла. Зараз я аж ніяк не можу залишитися без няньки.