Глава 11

ДЕМ’ЯН

Залишившись наодинці, видихаю. Навіть не віриться, що ця дівчина залишилася у мене працювати. Звісно, під тиском, та все ж.

Посміхаюся. Адже вражений, як швидко Артем знайшов спільну мову з цією дівчиною. Тільки напружує той момент, що Кіра не забажала обговорювати умови співпраці. Але це питання часу. Що ж, ще обговоримо. Добре, що є з ким обговорювати.

Сідаю у крісло й одразу набираю Максима. Запрошую його до себе в кабінет. Підлеглий з’являється через кілька хвилин, і я одразу питаю:

— Де ці двоє?

— В ігровій, — присідає напроти мій начальник безпеки. — Тільки дівча чимось завантажене...

— В смислі?! — одразу напружуюся я.

— Мені здалося, Кіра чимось заклопотана. І це «щось» точно в її телефоні.

Зітхаю і вголос висловлюю свої підозри:

— Звісно, Кіра заклопотана. Вона ж не на роботу до нас прийшла, тому й нервує, — переповідаю підлеглому розмову з дівчиною і додаю: — Тож вона тут залишилася добровільно-примусово. Тож, мабуть, зі своєю подругою переписується, яку я не взяв на роботу.

— Зрозуміло... — видихає Максим і застережливо питає: — Цікаво, чи надовго вона у нас?

— Тобто?! — з повним нерозумінням дивлюся на нього.

— Ну, якщо у неї є інше місце праці, то цілком ймовірно, що в понеділок вона не прийде до Артемка.

Я невдоволено зводжу брови разом, пильно дивлячись на підлеглого, адже розумію, що це цілком можливо. І мене це взагалі не влаштовує. Відкидаюся на спинку свого крісла й наказую:

— Максе, до вечора я хочу знати про неї все. До найдрібніших деталей. Де вона працює? З ким живе? Де живе? Ти розумієш?!

— Розумію, — згідно киває головою підлеглий.

— От і чудово! А ще в понеділок потрібно буде все владнати з її роботодавцем. Бо тепер вона працюватиме у мене.

Мій підлеглий примружується і надто відверто дивиться на мене.

— Шеф, як на мене, це поспіх. А раптом вона нам не підійде? Що тоді?

— Максе, вона нам уже підійшла. Ти ж добре знаєш мого маленького бешкетника... — зітхаю та з нотками іронії додаю: — І він, походу, краще розбирається в людях, ніж я, а особливо в представницях прекрасної статі.

Макс сміється.

— І тут ви праві, шеф, — погоджується він. — Я зараз займуся пошуком інфи на цю красуню.

— От і добре, — видихаю і ставлю підлеглого перед фактом: — Максе, я зараз від’їду ненадовго. Везу документи Софії. Хочу нарешті покінчити з цією милою леді. А ти наглядай за малим та Кірою.

— Звичайно, Дем’яне Тарасовичу, — погоджується Макс, з хвилину мовчить, а тоді невдоволено додає: — А з Софією потрібно було давно покінчити. Ця краля ще те стерво.

Видихаю. Це справді так. Софія — це був мій черговий прокол та провал на шляху до створення сім’ї після Поліни. Звісно, я на цьому не зациклююся, але тепер бажання створювати сім’ю не маю.

Підіймаюся і, пильно зиркнувши на підлеглого, прошу:

— Максе, не затягуй. До вечора я хочу знати все про цю крихітку.

— Буде зроблено, шеф, — теж підіймається Максим.

Він покидає мій кабінет, а я, взявши теки, присідаю за стіл. Понад годину перевіряю документи, які потрібно відвезти Софії.

Нарешті все перевіривши, збираю необхідні документи й покидаю кабінет. Але перш ніж поїхати, хочу подивитися, як мій син поводиться з новою нянькою.

Заходжу в ігрову — і я шокований, адже на килимку складено пів велетенської картини з пазлів, а в мега-великому кріслі-мішку спить мій син в обіймах Кіри. Вона теж спить. Я спантеличений. Навіть не знаю, як реагувати. З одного боку, в тому, що вона спить із малим, нічого кримінального немає. А з іншого — вона ж спить на робочому місці.

Посміхаюся. Адже дівчина дуже мила. І при всьому, вона так бережно обіймає мого сина, що не може не дивувати. Кілька хвилин милуюся цими двома і таки йду, бо мені потрібно їхати.