Глава 10

КІРА

Опустивши голову, мовчу. Чекаю, доки цей таточко виговориться і відпустить мене.

— Кіро Володимирівно, що це за бойкот був на вулиці? Ви мали зупинити мого сина, а не втікати разом з ним…

Не сміло підіймаю очі і досить пильно зиркаю на батька дитини. Всередині мене все тремтить, але я не хочу більше боятися чи стримувати себе. Хай цей багатій звикає, що я така, яка є, і іншою не буду ніколи. То може швидше зрозуміє, що я йому не підходжу.

— Авжеж! — фиркаю невдоволено я. — Які ж ви розумні. Я мала підставити вашого сина і стати зрадницею в його очах. Ваш син прагне підтримки від мене. А якщо ви хочете жандарма в спідниці для нього, то вам потрібно було брати в няньки старшу тітоньку, розумну та розсудливу, а не таку, як я…

— Кіро, годі! — суворо наказує Дем’ян, відверто дивлячись на мене своїми сірими і нереально красивими очима. — Тут я вирішую, кого приймати на роботу і хто мені потрібен.

На ці слова лише хмикаю і зухвало кидаю:

— То які до мене претензії? Ви так волали, що налякали свого сина і заодно мене. Звідки мені було знати, що послідує за вашим криком? Артемко втікав, і я за ним. Мені стало страшно… — кліпаю спантеличено очима і, стримуючи іронію, додаю: — Я ж вас не знаю взагалі. А раптом ви…

— Кіро Володимирівно, годі ламати комедію, — зривається невдоволенням Буйний. — Бачу, вам весело. Ви вирішили розважитися, а я вас, між іншим, найняв на серйозну вакансію.

Та ти шо?! А я тебе про це просила?

— Справді?! — з іронією перепитую і, не давши чоловікові відповісти, невдоволено кидаю: — А це нічого, що я офіційно працюю в іншій компанії?

— Нічого, — холодно відмахується батько дитини та додає: — З понеділка уже будете працювати на мене.

Набираю повні легені повітря і, закотивши очима, питаю:

— Я можу йти?

— Ні, — невдоволено шипить Буйний. — Десь біля шістнадцятої в Артемка за розкладом обідній сон. І не забудьте: до вечора ви маєте навчитися лічити до десяти англійською. Я не жартував…

Знову хмикаю і, від безпорадності, вирішую подратувати цього чоловіка:

— Я не знаю англійської, — зухвало заявляю.

— Тобто?! Як це ви не знаєте англійської?.. — ледь не квадратними очима дивиться на мене чоловік.

— Ось так не знаю, — вперто обманюю і відмахуюся. — Я чудово володію французькою та польською, тому вам доведеться найняти репетитора, який знає англійську.

Чоловік мовчить, пильно дивлячись на мене, а тоді раптом випалює:

— Vous parlez bien français ? (Ви добре розмовляєте французькою?)

Посміхаюся і впевнено відповідаю:

— Oui. Au niveau scolaire de base. (Так. На базовому шкільному рівні).

— Зрозуміло! — холодно кидає Дем’ян і, поклавши руки в кишені штанів, знову пильно дивиться на мене хвилину, а тоді пропонує: — Може все ж обговоримо умови нашої співпраці?!

Я не погоджуючись, киваю головою і нагадую:

— Ви ж казали, що у мене випробувальний термін. А раптом я вам не підійду?!

Чоловік примружується, довго та пильно вивчає мене. Я ж від цього погляду не знаю, де мені дітися. Почуваюся наче на палючому сонці.

— Гаразд, ідіть до Артема, — нарешті відпускає мене привабливий красунчик.

Я, піднявшись, подаюся з кабінету і видихаю, коли опиняюся за його дверима. Присутність цього чоловіка надто дивно впливає на мене. Поруч з ним зі мною відбувається щось дивне та незрозуміле. Відійшовши на кілька кроків, стою, опановуючи емоції. Не можу пояснити, що відчуваю: страх чи симпатію до цього Буйного, і мені від цього незручно.

Постоявши кілька секунд, виймаю з кишені телефон і набираю Олю. Вона вже точно мала б бути вдома.

У слухавці пролунало кілька гудків, і мій дзвінок було скинуто. Зводжу брови разом і набираю подругу повторно, але дзвінок знову скинуто. Моє хвилювання зростає. Заходжу в одну із соцмереж і пишу повідомлення:

«Оль, ти що, образилася на мене?»

— Кіро Володимирівно!

Здригаюся від голосу поруч. Несміло оглядаюся: це Максим Владиславович. Я навіть не чула, як він підійшов.

— Чому ви тут стоїте? Вам пора в ігрову…

— А де вона? — на нервах перебиваю чоловіка.

— Ходімо, проведу.

Їду за чоловіком і, мов на голках, чекаю відповіді від подруги. Але телефон мовчить. Відкриваю наше листування. Оля переглянула повідомлення, але відповіді немає. Отже, точно образилася. Зітхаю. Тільки цього не вистачало.

Саме входимо в ігрову, як жужить мій телефон, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Одразу відкриваю його і спантеличена. Повідомлення від Олі:

«Ні, я щаслива! Кіро, ти підлиза, чортова. Мене привезла на роботу, а сама втерлася в довіру до малого. Ти знаєш, як мені ця робота потрібна була… Знаєш?! Як ти так могла? Ще мені подруга називається… Тепер ні знати тебе не хочу, ні чути про тебе. Не пиши мені і не дзвони!»

Я нервово ковтаю і, великими очима, зиркаю на Максима, який питає:

— Кіро Володимирівно, у вас все добре?

— Так, — лише відмахуюся та йду до малого, який кличе мене до себе на килимок, на якому розсипано чимало пазлів. Схоже, він складає чималу картину.

Граю з малим, а всі мої думки витають навколо останнього повідомлення від Олі. Через годину вирішую відписати їй:

«Оль, я ж не хотіла. Мені робота не потрібна, але цей навіжений таточко не відпускає мене. Я після двадцятої заїду до тебе і все поясню».

В душі сподіваюся, що Оля зрозуміє мене, та повідомлення, яке прийшло у відповідь майже одразу, розбило мої надії вщент:

«Не потрібно до мене заходити, і пояснювати нічого не потрібно. Я знати тебе не хочу після всього».

Відписати я вже не змогла нічого, адже подруга заблокувала мене.

Граю з малим і ледь не реву, бо на душі так паршиво, наче хтось наплював. Я ж справді не хотіла, щоб так вийшло.