Глава 9

КІРА

На вулиці Артем хапає мене за руку й разом йдемо до гойдалки. Але за мить, коли малий оглядається, то різко переводить погляд на мене і наказує:

— Кіро, побігли! Тато наздоганяє.

В мене адреналін буквально кипить у крові. Я ж старша, мала б зупинити малюка. Але холерик у мені слухається цього малого бешкетника, і я біжу разом з ним.

Через кілька хвилин я зі сміхом падаю біля Артемка на подушки на сидіння гойдалки.

— Ми втекли, — захекано та задоволено кидає він.

— Ага, — віддихуюся, сміючись я.

— А ти класна, — зауважує Артем і, теж віддихуючись, додає: — Не така нудна, як всі, хто був раніше.

Я сміюся, а малий тулиться до мене. Моя посмішка стирається, коли погляд наштовхується на невдоволеного Буйного, який наближається.

Ох, зараз буде. Можу тільки уявити, що. Напевно, як тільки цей розлючений таточко наблизиться, я буду звільнена.

— Ой, тато... — розгублено кидає малий і налякано зиркає на мене. — Зараз буде нас виховувати.

Хмикаю, намагаючись вдавати безтурботність. Трохи лячно, хоча заодно цікаво. На мене ще ніхто не кричав, окрім дядька. Та, схоже, це сьогодні станеться вперше.

Артемко всідається мені на коліна і ховається в моїх обіймах. Я ж напружено спостерігаю, як до мене наближається нереальний красень. Він надто привабливий, але зараз його красиві риси обличчя перекосилися від невдоволення. Ловлю на собі розлючений погляд чоловіка і міцніше притискаю його сина до себе, та моментально вся напружуюся зсередини.

Дем’ян зупиняється напроти і, примружившись, згори вниз дивиться на мене.

— Кіро Володимирівно, це, що за витівки? Ви повинні повчати мого сина, а не діяти з ним заодно, наче бандитське угрупування... — чоловік сердитий, але від його слів я закушую нижню губу, аби не розсміятися, а він тим часом продовжує: — Кіро Володимирівно, бачу, вам весело, — лютує батько малого. — Ви повинні бути взірцем та прикладом моєму синові, а ви?! Наступного разу...

— Можна я піду вже... — зухвало перебиваю чоловіка й одразу додаю: — Бо наступний раз все одно не за горами...

Вираз обличчя Буйного стає геть озлобленим. Мені здається, його терпіння вже вичерпалося, і зараз він попросить мене піти.

— Обоє піднялися і пішли обідати? — роздратовано наказує він.

Лише важко зітхаю, а я вже налаштувалася піти додому. Ех, видно, не судилося. Шкода.

Підіймаюся разом з малим на руках та, оминувши його батька, несу малюка до будинку. Він тулиться до мене, наче я його порятунок.

— Кіро Володимирівно, відпустіть Артема, він може йти сам, — чую позаду.

Зупиняюся і мовчки відпускаю Артемка, а він, взявши мене за руку, йде поруч.

Увійшовши в будинок, малий веде мене одразу до обідньої зали. Обідали ми практично мовчки. Я так-сяк пообідала, бо від пережитих емоцій апетит пропав. Я більше допомагала обідати Артемкові, за, що отримала зауваження від його батька. Мовляв, малий має їсти сам.

Закінчивши трапезу, Дем’ян піднявся і, суворо зміривши мене та сина, наказав:

— Як закінчите, чекаю обох у своєму кабінеті.

О, о! Оце я попала! Знову буде моралі читати та виховувати.

Батько малого пішов, а Артем, наче на зло, їсть повільно, навмисно розтягуючи час. Я це чудово розумію, тому тихенько прошу малюка їсти швидше, бо тато буде сердитися.

Нарешті закінчивши обід, йдемо у кабінет. Не знаю, чи боїться малий, але мені трохи лячно. Навіть уявити боюся, про, що буде мова.

Стукаю у двері і першою входжу в кабінет, ведучи за собою Артемка.

— Присідайте, обоє! — сухо наказує Буйний.

Ми з малим переглядаємося, і я веду його до крісла. Сідаю сама та саджу хлопчика собі на коліна.

— А тепер слухайте мене уважно, обоє. Я двічі повторювати не буду.

Ой, налякав! — коментую в умі. — Я особисто тебе з першого разу не почую, а судячи з поведінки малого, він тим більше.

При моїх обуреннях у кабінеті царює мертва тиша.

— Отож, Артеме, ти свій розпорядок дня знаєш, як і знаєш те, що жодних порушень чи виключень бути не може. Сон, сніданок, обід, вечеря, ігри, відвідування підготовчих занять — все чітко по графіку. І жодних порушень не може бути. Ти повинен суворо дотримуватися режиму... Зрозумів?!

Малий вперто мовчить, притулившись до мене.

— Артеме, я не чую?! — суворо гримить батько.

— Зрозумів, — бурчить собі під ніс малюк.

— От і чудово! — фиркає батько і наказує: — А тепер залиш мене зі своєю нянькою...

— Не називай Кіру нянькою, — хмуриться сидячи в мене на колінах малий.

— Артеме! — суворо звертається до нього батько.

— Кіра не нянька. Няньки старші, в окулярах і постійно бурчать, а Кіра молода, красива...

Буйний закочує очима і видає:

— Гаразд. Вмовив. А тепер іди та зачекай Кіру в ігровій. І ще, за вашу витівку ви з Кірою покарані, і до вечора з ігрової — ні ногою. А ще ви повинні навчитися рахувати до десяти англійською до двадцятої.

Малий невдоволено фиркнувши йде з кабінету. Я ж опускаю повіки, бо тепер мене чекає сповідь та настанови від цього красеня. Цікаво, яке покарання він придумає для мене. Зиркаю на годинник. До двадцятої ще трохи далеченько, і саме це мене бентежить.