Глава 8

КІРА

Покидаю кабінет. Сердита на весь світ і частково на Олю. Адже це вона у всьому винна. Витягла мене з дому, а я назбирала собі проблем на свої другі майже дев’яносто. А так сиділа б удома, валялася на дивані, мізкувала, де взяти гроші, і горя б не знала. Та замість цього тепер мушу няньчити чужу дитину.

От Олька! От зараза така! Якби не одягалася, як легковажна дівка, то й роботу би отримала. А я ж просила...

Виходжу з будинку й зупиняюся, бо мені назустріч на своєму дитячому авто їде Артем. Поруч, мов сторожова собака, йде Максим Владиславович. Стою на сходах і в душі розумію, що хочу додому, але знаю й інше — мені звідти не втекти.

Кліпаю, бо малий, зупинившись біля сходів, підіймається до мене. Зупиняється поруч і, примруживши одне око, дивлячись знизу вгору, заявляє:

— Мені пора обідати, — бере мене за руку й питає: — Ти ж залишишся зі мною?

— Залишуся.

— Ходімо, покажу, де у нас кухня.

Мені не цікаво, де у вас кухня. Обурююся в душі, але мовчки та покірно йду за малим. А він розповідає свої плани на післяобідній час.

Опиняємося на розкішній кухні, де пораються троє жінок. Одна старша, інша молодша і зовсім юна дівчина. Мабуть, іще молодша за мене. Вітаюся. На моє привітання відповідає старша чорноволоса жінка й одразу звертається до мене:

— Ви, напевно, нова няня Артема?

Стиснувши зуби, зітхаю і тихо та несміло погоджуюся:

— Напевно. Ми прийшли, бо Артемкові пора обідати.

Не можу розслабитися, адже відчуваю на собі пильний погляд наглядача Максима Владиславовича.

Жінка люб’язно посміхається й звертається до малого:

— Артемку, присідай за стіл. Я приготувала твої улюблені нагетси, запечені в духовці, та картоплю по-селянськи.

— Ходімо, — смикає мене малий.

Допомагаю йому присісти на високий стілець, а він, пильно глянувши на мене, знову просить:

— Присідай поруч! Будеш теж обідати.

— Дякую, я не голодна, — тихо відмовляюся.

— Кіро, я не буду сам їсти, — капризно заявляє малий. — Ти моя гостя, і я хочу, аби ти пообідала зі мною.

— І, що тут відбувається? — раптом чую за спиною голос батька малого.

Від його появи аж холод по спині пройшовся, бо ж розумію, що він за свого капризного сина голови всім повідкручує. А судячи з усього, малюк розбещений, тож може навіть вигадувати те, чого нема. І тепер мені реально страшно.

— Тату, я хочу, аби Кіра обідала зі мною... — капризно заявляє малий.

— Артемку, годі! — суворо звертається до малого батько й, зупинившись поруч, заявляє: — Ми зараз будемо обідати всі разом.

Сірі виразні очі відверто зиркають на мене, і я від цієї відвертості миттєво ніяковію та опускаю погляд.

— Артемку, Кіра Володимирівна від сьогодні постійно буде з тобою...

— І вночі..? — вимогливо перебиває батька малий.

— Цієї ночі — ні, але вже від завтра — так.

Я лиш спантеличено підіймаю погляд на чоловіка. Він геть знахабнів?! Хто йому дав право розпоряджатися моїм життям та вирішувати все за мене? Але якщо він думає, що буде так, як він захоче, то він помиляється. Кліпаю, бо не витримую нахабної відвертості цього чоловіка, а він знову звертається до сина:

— Артемку, я хочу, аби ти звертався до цієї красивої дівчини — Кіра Володимирівна...

— Вона що, буде мені нянькою? — капризно цікавиться малий.

— Артемку... — знову терпляче звертається до малого батько, але він перебиває його:

— Мені нянька не потрібна. Якщо ти найняв Кіру, аби вона була мені нянькою, то я цього не хочу.

У мене шок від вередливості малого, але старанно приховую свої емоції, а от привабливий брюнет, нахмурено зиркнувши на мене, невдоволено звертається до дитини:

— А чого ти хочеш, сину?

— Я хочу, аби Кіра була мені подружкою, яка завжди буде поруч, а няньки я не хочу, — капризно заявляє малюк і, заклавши руки на грудях, додає: — Я не хочу отого: Артеме Дем’яновичу, пора їсти, пора спати, пора читати, пора митися... Я так не хочу.

Наші погляди з батьком малого перетинаються. У моєму серці зажевріла надія на те, що є шанс, що мене відпустять.

— Артеме, що знову за капризи? Яка подружка? Тобі потрібна няня...

— Мені не потрібна нянька, — зі сльозами заявляє Артем і, зістрибнувши з крісла, подається з кухні.

Я на мить невдоволено зиркаю на батька дитини й теж подаюся за малим.

Наздоганяю його у прихожій і, зловивши за руку, прошу:

— Артемку, зачекай.

Він висмикує свою руку і зі сльозами заглядає мені в очі:

— Мені нянька не треба. Якщо ти прийшла, аби бути мені нянькою, то можеш йти...

Набираю повні легені повітря й, видихнувши, переходжу на тон малого:

— Артеме, ти хочеш здаватися дорослим, але зараз поводишся мов істеричка. Чи ти гадаєш, я хочу бути тобі нянькою? — на мить замовкаю, а тоді досить серйозно продовжую: — Якщо ти чогось не хочеш, не обов’язково зчиняти скандал, про це можна поговорити...

— Ага, можна. Яка розумна знайшлася?! Коли тобі п’ять — ніби хтось тебе хоче слухати...

Я шокована зухвалою та правдивою заявою дитини. І на його слова чесно кажу:

— Я готова вислухати тебе, та чи готовий ти до розмови? — заклавши руки на грудях, дивлюся на малого згори вниз.

Артем теж демонстративно закладає руки на грудях і фиркає:

— Якщо ти зараз будеш повчати мене, то я цього не буду слухати...

— Я готова вислухати твої побажання, — цілком серйозно запевняю, бо розумію, що цей малий досить кмітливий.

— Точно?! — з недовірою перепитує він.

— Точно.

— Гаразд, ходімо до гойдалки, там і поговоримо, — пропонує насуплений малюк.

Я пропускаю його жестом руки вперед, а він хитає незгідно головою й робить жест рукою, пропускаючи мене:

— Тільки після вас.

Роблю крок уперед, як позаду чую голос батька дитини:

— Кіро Володимирівно, Артеме, негайно поверніться...