Глава 7

ДЕМ’ЯН

Мов заворожений, дивлюся на чорноволосе красиве дівча. Вона вперто втікає від мене, але я не можу допустити, аби вона пішла.

— Кіро Володимирівно, я вас не відпускав! — суворо нагадую дівчині у спину.

Вона майже одразу зупиняється і, оглянувшись, невдоволено відмахується.

— Дем’яне Тарасовичу, ви не маєте жодного права мене затримувати.

Примружившись, наближаюся до юної і досить привабливої красуні. Тепер цікаво, скільки їй років. Хоча, якщо вона працює дизайнером, то точно вже повнолітня, але виглядає надто юною. Зупиняюся зовсім поруч і відверто заглядаю в очі.

— Кіро, ви маєте рацію, але є один нюанс, — я не можу собі дозволити вас відпустити, — витримую паузу, спостерігаючи, як голубі очі розгублено дивляться на мене. В їхню красу можна дивитися нескінченно, але я продовжую: — Мій син обрав вас, навіть при тому, що ви не прийшли на співбесіду няні. Артем дуже вередливий і погано йде на контакт з малознайомими людьми... А те, що він обрав вас, свідчить, що ви завоювали його довіру. Тому я не можу дозволити собі вас відпустити, — роблю паузу і по ній цілком серйозно додаю: — Я готовий піти на все, лиш би ви залишилися працювати у мене.

Дівчина важко зітхає і, зніяковівши, опускає очі, а з її вуст несміло злітає:

— У мене вже є робота... Зрештою... — вона стурбовано проходиться красивими зубами по нижній губі і додає: — На посаду няні до вас хотіла моя подруга Оля. Їй зараз конче потрібна робота...

Я хмикаю і кажу правду:

— На жаль, Кіро, я не можу взяти вашу подругу на роботу та довірити їй свого сина, — замовкаю, милуючись красивими рисами дівчини поруч. — Вибачте за відвертість, але ваша подруга могла б цілком доглядати такого, як я, а не мого сина. Дитина — це відповідальність...

— Отож! — перебиває мене Кіра. — Я боюся такої відповідальності. Інколи мені самій ще нянька потрібна. Мама досі вважає мене вітряною, а дядько — безголовою, тому я часто забуваю важливі деталі. Саме тому я не можу працювати нянькою вашого сина. На таку посаду вам потрібно обрати відповідальну та серйозну особу...

Зацікавлено з хвилину дивлюся на дівча, яке хитромудро намагається відмазатися, але наведені нею аргументи не проканають. Тому наполегливим тоном звертаюся до неї:

— Кіро, вам не варто так хвилюватися, у вас буде випробувальний термін. І впродовж нього поруч буде моя людина, яка все контролюватиме.

Дівчина нервово перекидає мініатюрне колечко з пальчика на пальчик, що свідчить про те, що вона неабияк нервує.

— Дем’яне Тарасовичу, я не можу прийняти вашу пропозицію. Вибачте...

— Кіро Володимирівно, ви вже прийняті на роботу, — іду ва-банк, проявляючи нахабність, бо розумію, що вмовлятиму цю красуню до вечора, а в мене на це немає часу. — І посада няні для вас основна, а своєю дизайнерською справою ви можете займатися у вільний час. Я не проти. Головне, щоб це не заважало та не шкодило моєму сину.

— Послухайте, Дем’яне Володимировичу, я не можу залишитися у вас працювати... — протестує дівчина.

— Кіро, ви уже працюєте у мене, — не припиняю наполегливо пояснювати. — З тієї першої секунди, як пішли на контакт з моїм сином, — холодно нагадую і, доки вона розгублено кліпає своїми нереально красивими очима, продовжую: — Сьогодні ви працюєте до двадцятої, а після можете поїхати додому, зібрати все вам необхідне для постійного проживання у цьому маєтку і завтра зрання о восьмій чекаю вас тут. Харчування та проживання у цьому будинку для вас безкоштовні, — проходжуся по дівчині оцінювальним поглядом і додаю: — У нас у домі дрескод: прислуга має носити уніформи, але для вас я зроблю виключення. Ви можете одягатися у зручний одяг, але такі речі, які на вас сьогодні, — неприпустимі.

— Послухайте, я не хочу... — невдоволено вкотре перебиває мене дівчина.

Частково розумію зухвалість цієї красуні, але вирішую дещо нагадати, теж перебивши її:

— Кіро, навчіться елементарних правил етикету: свого керівника перебивати неввічливо, це, як мінімум, неповага.

— Дем’яне Тарасовичу, я не можу залишитися працювати у вас принаймні сьогодні. Бо за воротами на мене чекає Оля, я повинна відвезти її додому...

Примружую одне око і зацікавлено питаю:

— Невже ви справді її водій?

Кіра закочує очима і тихо відмахується:

— До чого тут це? Я привезла Олю сюди і обіцяла завезти додому...

Стримую посмішку і ставлю дівча перед фактом:

— Кіро, якщо так, то вам хвилюватися не варто, я зараз розпоряджуся, і вашу подругу відвезуть додому. Не хвилюйтеся, — вказую рукою на крісло за робочим столом і прошу: — Присідайте. Я ознайомлю вас з графіком дня мого сина.

Дівчина, розгублено кліпаючи довгими віями, продовжує стояти. А я набираю свого начальника безпеки і прошу дати водія для цієї Олі та відвезти її, куди вона забажає. Поклавши слухавку, оглядаюся на Кіру, яка продовжує стояти.

— Красуне, ви мене затримуєте, — сухо нагадаю і, подавшись до столу, беру графік Артема та передаю його дівчині. — Присідайте.

— Я можу взяти це з собою? — сухо питає вона, трясучи аркушем з графіком.

— Так, але, може, обговоримо всі деталі вашої роботи? Мої вимоги, ваші побажання, можливо, якісь особливі моменти, зрештою, договір співпраці..?

Кіра нервово ковтає і, звузивши зіниці, холодно відмахується:

— Свої вимоги напишіть, я потім з ними ознайомлюся. Мої побажання ви вже ігнорували, тож говорити про це марно. Особливі моменти?! — вона хмикає і, знизавши плечима, з образою кидає: — Судячи з усього, їх не буде, і права на них я не матиму. А договір співпраці буде таким, який потрібен вам і влаштовуватиме вас. Тож дозвольте приступити до своїх прямих обов’язків.

Примружившись, пильно дивлюся на красуню. Мені не подобається те, що вона образилася на мене. Я волів би домовитися мирно. Якось некомфортно починати співпрацю з напруженого моменту. Кліпаю, коли дівчина кладе графік мого сина на робочий стіл і фотографує його з обох сторін та ледь не зі сльозами зиркає на мене. У милому голосі звучить неприхована образа: