Глава 5

КІРА

Поспіхом іду до Олі, бо я опинилася у крінжовій ситуації. Мені найменше хочеться перетинатися з батьком малюка. Почуваюся страшенно незручно і хочу якнайшвидше опинитися якнайдалі звідси. Встигаю зробити кілька кроків, як за спиною чую вимогливий наказовий тон.

— Кіро, зачекайте!

Майже одразу зупиняюся, серце барабанить у грудях від шаленого хвилювання. Бо ж батько малого — привабливий чорноволосий красень, і я почуваюся страшенно незручно перед ним. Можу тільки уявити, навіщо він мене кличе. Напевно, буде сваритися, що гралася з малим без його дозволу.

— Кіро, не стовбич... Поїхали! — наказує невдоволеним тоном Оля.

Спантеличено кліпаю, бо реально не знаю, як маю вчинити правильно. Роблю таки крок у бік подруги і знову чую суворий голос батька Артема.

— Кіро, я вас не відпускав.

Знову зупиняюся і закочую очима. О святі Мимрики. Що цьому красеню від мене потрібно? Він же он скільки красунь мав на співбесіді, чому мене вчепився?

Оглядаюся і завмираю, адже чоловік накачаної тілобудови, одягнений у білу футболку та білі джинси, стоїть у кількох сантиметрах від мене. Зустрічаюся поглядом з його великими красивими очима і, зніяковівши, моментально опускаю повіки, наштовхнувшись поглядом на білі сітчасті кросівки відомого бренду.

— Кіро, пройдіть зі мною.

Таке прохання спантеличило мене. Різко підіймаю погляд і відступаю від чоловіка.

— Я нікуди не піду з вами, — упевнено заявляю й одразу правдиво додаю. — Я лише пограла з вашим сином і не бачу в цьому нічого кримінального... — відступаю ще на крок. Нервово ковтаю і ловлю себе на думці, що я і так у повній лажі, то тепер ще до повного щастя матиму свіжі проблеми з батьком цього малюка.

— Кіро! — невдоволено кличе мене Оля. — Тебе ще довго чекати?

— Кіра залишається! — раптом хазяйновито замість мене відповідає батько дитини. — А вас, красуне, я більше не затримую...

— Вибачте, але я не можу залишитися, — спантеличено заявляю я, зиркнувши у разюче сірі очі красеня поруч.

— Чому ви не можете залишитися, Кіро? Ви ж приїхали на співбесіду..?

— На співбесіду приїхала я, — зухвало заявляє Олька, наближаючись. Вона зупиняється поперед мене, заховавши мене й заклавши руки на грудях, додає: — Кіра приїхала сюди як мій водій. І оскільки ви мені навіть шансу не дали, ми їдемо додому.

— Максиме Владиславовичу, заберіть Артема, — раптом чую наказ батька дитини, бо з-за Олі погано бачу. А вже за мить знову звучить питання чоловіка до моєї подруги: — Як вас звати, чарівне створіння?

— Оля! — гордо представляється подруга.

— Ось що, Олю, я вражений, — він хмикає і висловлює думки вголос. — Якщо у вас є особистий водій, то чому ви прийшли на вакансію няні?

— А це не ваше діло... — фиркає подруга і, розвернувшись, іде, покликавши мене за собою.

Я ж знову встигаю зробити лише кілька кроків, як чую невдоволений чоловічий голос:

— Кіро, поверніться! Бо вас за ворота все одно ніхто не випустить.

Я зупиняюся й закочую очима. Оля теж зупиняється і роздратовано просить:

— Дай ключі, я зачекаю тебе в машині, бо цей причепа все одно не відстане.

Виймаю з передньої кишені комбінезона ключі й подаю подрузі. Обертаюся до чоловіка, який повільною ходою наближається, оцінюючи мене з голови до ніг. Від цього погляду, що пропалює, почуваюся геть незручно.

Чоловік зупиняється за метр від мене та надто вимогливо просить:

— Кіро, прошу у мій кабінет.

Я таки підіймаю погляд і, намагаючись вдавати впевненість, кидаю:

— Ми можемо поговорити тут...

— Не можемо, — перебиває мене чоловік і робить жест рукою, пропускаючи мене вперед.

Важке зітхання зривається з моїх грудей. Йду стежиною з бруківки, а в душі хочеться, аби цей чоловік якнайшвидше мене відпустив.

Вийшовши на широку центральну доріжку, пропускаю чоловіка, а він наказує:

— Ходіть зі мною.

Вибору у мене нема. Іду. Маю надію, що послухаю трохи нотацій, і він відпустить мене. Тепер, ідучи позаду, маю можливість оцінити чоловіка. Останнім часом мені цікаво, як живуть мега-багачі, як поводяться, у що одягаються, які в них звички та манери, що в пріоритеті. І найцікавіше — як їм вдається досягти такого рівня. Тепер мені це особливо цікаво, бо раніше я жила на кошти, які заробив покійний тато, і мене нічого не обходило, а тепер я повинна заробляти на життя сама.

Замислившись, я зайшла в чоловіка, який прочинив мені двері будинку. Моментально відступаю від нього й підіймаю наляканий погляд. Він же відверто дивиться на мене, як на шкідне кошеня. Погляд сірих очей суворий та невдоволений. Від нього крізь землю хочеться провалитися.

— Ой..! Вибачте! — винувато кидаю.

— Проходьте, — сухо гримає він, знову пропускаючи мене вперед, цього разу в середину будинку.

Йду за ним, у душі картаючи себе за свою розсіяність та за те, що дозволила собі таку дурість, як пограти з цим малим.