Глава 3

КІРА

Розміщуюся у тіні біля будиночку при воротах і залипаю в телефоні. Відписав дядько Тарас.

«Привіт, зірко неіснуючої планети! Ти що, знову всі гроші спустила? Цікаво, куди? Вже скоро рік, а ти так і не навчилася витрачати менше, ніж заробляєш...»

Мене бере зло. От жаднюга! Роздратував мене ще більше. Я ж позичити просила, а не дати. З пересердя відписую:

«ДЯКУЮ!»

Набираю повні легені повітря, аби заспокоїтися. Треба щось придумати, бо ж мені потрібно хоч щось їсти цих десять днів. Тільки де взяти кошти? Доведеться закладати коштовності в ломбард — я вже так робила. Не хочеться, але потім заберу.

Мою увагу привертає шум. Переводжу погляд у той бік, звідки лунає незрозуміле гудіння, і помічаю маленького хлопчика, який їде до мене красивою алеєю з туй, на електричній дитячій машині. Йому, напевно, років чотири, а може, й п’ять. Весь такий серйозний. А позаду нього в охороні йде Максим Владиславович.

Побачивши мене, малюк зупиняється. З хвилину пильно дивиться, а тоді їде у мій бік. Знову зупиняється за кілька метрів від мене й знову зацікавлено розглядає. А вже за мить під’їжджає ближче.

— Добрий день! — ввічливо вітається.

Посміхнувшись, відповідаю на його привітання. Малий такий кумедний, хоча водночас досить привабливий, з русявим волоссям та карими очима. Одягнений у білу футболку та сіренькі шортики.

— Як тебе звати? — зацікавлено питає.

— Кіра.

— А я Артем, — він простягає мені руку.

Роблю те саме, не приховуючи посмішки. Артем такий маленький, але намагається бути дорослим. Відпустивши мою руку, він цікавиться:

— Кіро, що ти тут робиш?

— Подругу чекаю.

— А де твоя подруга?

Незважаючи на те, що малюк іще досить малий, говорить він чітко та виразно.

— Вона у цьому дворі має справи.

— Ага, ясно, — з розумним виразом кидає Артем, а тоді, примруживши одне око, додає: — Тато мені няню обирає... — він з хвилину дивиться на мене й питає: — А ти що, не хотіла бути нянькою?

— Ні.

— Чому?

Я знизую плечима.

— Що, дітей не любиш? — звучить досить доросле запитання.

— Та ні, наче люблю, але няньчити дітей — то не моє. Зрештою, я маю іншу роботу.

— Зрозуміло, — діловито кидає малий та видає: — Тобі ще довго чекати? Ходімо зі мною.

— Куди? — перепитую й великими очима дивлюся на малого розумника.

— Пограєш зі мною у футбол.

Посміхаюся. Розумію, що це каприз малюка, і я з ним нікуди піти не можу. Добре, що мене за ворота пустили.

— Сонечко, я не можу.

— Чому не можеш?

— Тому що зі мною сваритимуться.

Малий оглядається на свого провідника:

— Максиме Владиславовичу, можна я з Кірою пограю у футбол?

— Можна! — погоджується здоровань.

Я, якщо чесно, шокована, бо не очікувала, що цей чоловік дозволить таке.

— Іди за мною, — наказує малюк й одразу їде на своїм авто, звернувши на стежку між туями.

Видихнувши, підіймаюся і, заховавши телефон у кишені комбінезона, покірно йду за малим. Так хоч час мине швидше.

Малий під’їхавши до стриженого газона, зупиняється й, оглянувшись на мене, кличе:

— Кіро, поквапся.

Йду поспіхом, але почуваюся незручно, бо ж поруч іде цей громило.

Опиняюся на газоні, і малий одразу жене м’яча, що лежав, до мене. Гасаємо газоном. Артемко регоче, задоволений, бо вже забив мені три голи у імпровізовані ворота зі стрижених кущів самшиту.

Забивши іще один гол у мої ворота, малий просить:

— Ходімо на черешні.

Я захекано видихаю й, не погоджуючись, киваю головою.

— Артемку, я не можу піти з тобою...

— Пішли, ну будь ласка! Максим Владиславович же піде з нами, — теж захекано просить малий.

Я автоматично зиркаю на чоловіка, а він лише згідно киває головою.

Видихнувши, йду до малого, а він, взявши мене за руку, веде до високої черешні, що росте перед будинком.

Зупиняємося коло дерева, а він просить:

— Черешні високо, підійми мене.

Зітхаю та підіймаю малюка. Я чомусь гадала, що він важчий, а він досить легкий на свій ріст.

Артемко одразу рве налиті соковиті великі черешні й, заглянувши мені в очі, пропонує:

— А давай, ти триматимеш мене, а я годуватиму тебе черешнею і сам їстиму.

Посміхаюся та відмовляю малого:

— Артемку, давай краще ти їж сам, а я тебе буду тримати.

Малий рве черешні: одну кладе собі до рота, іншою годує мене й сміється. Він такий кумедний та цікавий, його кмітливість захоплює мене.