Глава 2

КІРА

Через сорок хвилин ми в’їхали в елітний район. Йду повільно, бо мені страшно навіть щось зачепити. Тут вирує життя лакшері, все дорого та багато. Я навіть здивована, що нас охорона пропустила на моєму кориті через пропускний пункт. Та Олю, здається, ніщо не турбує, вона захоплено все коментує, рот не закривається.

— Вау! Як тут все красиво! От би знайти собі багатенького папіка... — вона замріяно зітхає.

Я лише хитаю головою. Розумію, що це нормально — бажати жити легко, безтурботно, але це лише бажання. Бо щоб отак жити, люди трудяться не одне покоління, а під лежачий камінь вода не тече — це всі знають. А я це дуже добре. Свої думки тримаю при собі, але цікавість стримати не можу.

— І що б ти з ним робила, з отим папіком? — зиркаю на замріяну подругу. Вона розгублено кліпає нарощеними віями, а я продовжую: — Оль, от уяви, тобі двадцять один, а папіку — сорок із хвостиком. Ти молода, енергійна, тобі хочеться двіжу, гулянок. А він, перепрошую, вже не першої свіжості, у нього свої інтереси... Ти ж його морально не стягнеш... — на мить замовкаю і таки кажу те, що крутиться на язику. — Зрештою, щоб зацікавити багатенького папіка, потрібно щось самій вміти чи досягти. Бо вміти крутити п’ятою точкою, повір, не достатньо.

— Ой, всьо! Кіро, ти, як завжди, мусиш все зіпсувати, — фиркає Ольга. — Краще на дорогу дивись і будинок під номером двісті сорок не проїдь.

Я лише посміхаюся, наївність подруги мене забавляє. В’їхавши сюди, вона так захопилася, що навіть забула про свого масіка.

— Ну, чого ти либишся? — дратується руденька. — Ще скажи, що ти б не хотіла багатого папіка?

— Оль, папіка — точно ні. Я не хочу від когось залежати. Мені достатньо, що моя маман урізала мені всі привілеї. Ще й на роботу до свого братика запроторила, який точно солідно не доплачує мені.

Оля дивиться на мене великими очима і розгублено кліпає.

— Як урізала? Вона що, тобі тепер не допомагає? — шоковано перепитує подруга.

— Оль, прокинься! А чого ти думаєш, я вісім місяців тому переїхала у старенький бабусин будинок? — нервово зволожую вуста і коротко передаю слова матері: — Я вже доросла і повинна вчитися на життя заробляти сама, а не бути утриманкою... І це нічого, що всі кошти заробив тато.

— Ти гониш?! — з недовірою спантеличено кидає Оля.

— Зовсім ні, моя хороша. Мати заблокувала всі мої рахунки. Виперла з будинку, який одразу здала в оренду, а сама поїхала зі своїм Олів’є у Францію.

— Це повний треш! — шоковано промовляє моя нафарбована подруга.

— Це реальність, Оль. Олів’є сказав, що це нормально. Я вже доросла, і нема чого сидіти в матері на шиї.

— Я в шоку! — видихає руденька і пильно зиркає на мене. — Але ти так тримаєшся. Я гадала, все як раніше.

— Це лише ілюзія, Оль, усе давно не так. Я навіть навчання оплачую сама.

— А щоб той салат там скис у своїй Франції! — з пересердя кидає вона. — А тьотя Ліля? Як вона так могла? — на емоціях обурюється Оля. — А ти?

Стримую посмішку, бо салатом подруга називає мого вітчима Олів’є.

Я ж здалеку помічаю потрібний нам будинок, біля якого стоїть п’ятеро дівчат, одягнених так само, як Оля. На мить зиркаю на неї й кидаю:

— Оль, я нормально. Припини. Ти краще морально налаштовуйся. Ми приїхали.

— Ой! — зойкає руденька дивлячись у вікно і на ходу відстібає пасок безпеки та метушиться, збираючи все своє. — Сподіваюся, фортуна сьогодні буде на моєму боці, — вона переводить погляд на мене. — Тримай за мене кулачки.

Зітхаю і лише згідно кивнувши на прохання Олі, кидаю:

— Удачі, моя богиня!

— Дякую!

Оля вистрибує з авто, а я навздогін питаю:

— Оль, тебе чекати?

— О, так. Я мало не забула, — схоплюється дівчина. — Ну все, я побігла.

— Біжи, — зітхаю.

І теж покидаю авто. Мені навіть цікаво, на що ці дівчата розраховують. Чи, може, той мільйонер шукає собі розвагу, а не няню? Хоча хтозна, у багатих свої причуди. Вітаюся з дівчатами, які стоять напроти просто розкішних кованих воріт. Спираюся об крило авто. А красуні всі на емоціях розповідають інфу, яку вдалося накопати на мільйонера Дем’яна Буйного.

Раптом до них виходить високий кремезний чоловік. Одягнений у чорну сорочку і такого ж кольору джинси, незважаючи на спеку. Він проводжає мене поглядом з ніг до голови, а тоді переводить погляд на дівчат.

— Вітаю, кралечки! Мене звати Максим Владиславович! — він зупиняється і з незворушним обличчям питає: — Ви всі на співбесіду?

— Так, — гуртом відповідають дівчата.

— Тоді ходімо! — він робить жест рукою, запрошуючи дівчат у двір.

Вони всі на емоціях йдуть, я ж посміхаюся. І вставши рівно, оглядаюся в пошуках тіньку, а то хтозна, скільки мені доведеться чекати.

— Ей, кралечко, а ти що, не йдеш? — раптом кличе чоловік.

Я спантеличено кліпаю, глянувши на нього.

— А я подругу чекаю... — розгублено кидаю.

— То йди з нами. Почекаєш у тіні. Чого на сонці паритися?! — пропонує він.

— Невже можна? — здивовано перепитую.

— Звісно, можна.

А мені ж двічі повторювати не потрібно. Замикаю авто на центральний замок та йду за чоловіком.