Глава 1

КІРА

Не встигаю закінчити написати повідомлення Тарасу, як на екрані з’являється дзвінок від подруги. Важко зітхаю і таки знімаю слухавку.

— Що трапилося? — невдоволено кидаю, бо все дратує.

Зрештою знаю, що подруга телефонує, коли їй щось потрібно.

— Кір. Кір, молю, відвези на співбесіду. Благаю! Будь ласка! Мій Арсен злився і трубки не бере... Благаю, Кір. Я уже спізнююся.

Важко зітхаю. Найменше мені хочеться кудись їхати ледь не зрання та ще й у вихідний. І коштів залишилося аби машину заправити. А до зарплати ще цілих десять днів.

— Оль, у мене пального мало. — зізнаюся. — А тобі куди їхати треба?

— У приватний сектор. Це далеко. А в мене на таксі бабла нема. Мій масік вчора не скинув.

М-да. Приїхали. Нема в хаті хліба, бо гроші на дрова! Прикольно.

З хвилину мовчу, а тоді кидаю:

— Тягни себе красиву до мене. Поїдемо.

— Кір, під’їдь, будь ласка! — скиглить подруга.

Закочую очима і важко зітхаю. Не можу їй відмовити, подруга не раз мене виручала.

— Ок. Зараз буду.

— Дякую! Дякую! Дякую! — пищить у трубку Ольга. — Я знала, що ти не відмовиш...

Кидаю слухавку і пробігаюся поглядом по рядках повідомлення, яке строчила дядькові.

«Привіт! Позич, будь ласка, три штуки до зарплати...»

З хвилину дивлюся на слова, які виглядають убого. Стираю їх і пишу наново: «Привіт! У тебе не буде позичити грошей до зарплати?»

Соромно, але все ж, тицьнувши, відправляю повідомлення. Підіймаюся і зиркаю на себе. Сьогодні вихідний, тож я зрання, привівши себе до ладу, одягла джинсовий комбінезон шортами та білу футболку під низ. Кривлюся. Переодягатися не хочу.

А що, то не в мене співбесіда?! Я ж лише водій... То Олька хай хвоста лакує. У неї співбесіда. Цікаво, куди на цей раз вона зібралася?

Хапаю ключі та йду у прихожу. Взуваю улюблені білесенькі кросівки на платформі, заглядаю на себе у дзеркало. Та ти шо — відпадна краля. Посміхаюся та покидаю будинок, замкнувши його на ключ. А вже за кілька хвилин покидаю двір на авто.

Паркуюся поруч з подругою і дещо в шоці. На подрузі коротесенька, по саме не можу, сукня. Шпильки реально за дванадцять сантиметрів заввишки, яскравий макіяж і хвіст з рудого волосся високо на голові зав’язаний. Не можу втриматися, аби не присвиснути. Відкривши вікно, глузую:

— Скільки година?

— Та іди ти! — фиркає невдоволено Олька і, жуючи жуйку, обходить машину. За мить уже падає на переднє сидіння.

Заходжуся сміхом, бо реакція подруги — це щось. Але, заспокоївшись, дивлюся, як вона воює з паском безпеки, який у мене заїдає. Не витримавши, забираю у неї пасок.

— Ну чого ти рвеш його? Так з корінням вирвати можна. Тож ніжно треба, ніжно. То тобі не твій масік. — Знову сміюся і акуратно пристібаю подругу.

Серйозно заглядаю у голубі очі нахмуреної подруги й питаю:

— Оль, ти куди так вирядилася? Щось я вже боюся за тебе.

— Кір, досить гнати! Не смішно! Їдь уже, а то ще спізнимося, — відмахується подруга і, опустивши сонцезахист, де в мене знаходиться дзеркало, поправляє свій довгий, рудий хвіст.

— Оль, на яку співбесіду ти їдеш у такому вигляді? Ти що, в ескорт зібралася?

Напружено дивлюся на подругу, бо розумію, що гроші не мають ні статусу, ні запаху, та все ж...

— Кіро, — невдоволено обертається до мене подруга. — Що за безглузді питання?! У мене співбесіда в одного мільйонера...

— На яку вакансію? — перебиваю її.

— Няні.

— Няні?! — у мене полізли очі на лоб, а з вуст саме злетіло: — Кого ж там няньчити треба, що ти як на трасу зібралася?

— Малого якогось. Чотири роки, здається, чи, може, більше, не пам’ятаю, — байдуже відмахується Олька.

Я спантеличено кліпаю, бо второпати нічого не можу.

— Оль, то навіщо ти так нарядилася?

— Бо нас іде більше дівчат. І ми вирішили всі так одягнутися, — жуючи демонстративно жуйку, пояснює вона.

У мене шок. Бо навіть я, зі своїм холеричним запалом, таку няньку своїй дитині б не хотіла.

— Оль, це провальна ідея, — намагаюся достукатися до подруги. — І зрештою, шуруй переодягатися. Я тебе в отакому вигляді нікуди не повезу.

— Кіро, досить нотацій. Можна подумати, сама свята... — шипить подруга.

— Олю, ти тільки вдумайся: на співбесіду до мільйонера... Та ще й на вакансію няні... Няні! — наголошую. — Та вас у такому вигляді за ворота не пустять.

— Кіро, ми спізнимося. Поїхали, — сердито гримить Оля.

Я ж не можу витримати. Бо тут до ворожки не ходи, в няньки в такому одязі не візьмуть точно. Та ще й до мільйонера. Там вимоги, мабуть, дай дорогу.

— Оль, ти добре подумала?

— Добре.

Заводжу двигун і рушаю з місця, невдоволено рикнувши.

— Матільду прикрий, а то ще кондюк надує, а я винна буду.

Подруга смикає поділ сукні, але це нічого не міняє. Плаття надто коротке. Вдаю, що не бачу цього. Їду і мовчу, але так хочеться сказати, що ми даремно витратимо час та пальне. Бо я дуже сумніваюся, що в такому одязі Оля, та й не тільки вона, пройде співбесіду. Я ж не проти, але тут все очевидно.