Розділ 2

Аліса : 

Щойно важкі дубові двері за «Великим і Жахливим» зачинилися, у вітальні запала така тиша, що було чути, як десь у сусідньому районі падає шпилька. Я повільно повернулася до дітей.

Лео стояв у позі маленького генерала, схрестивши руки на грудях. Його вушка-пензлики (які видавали в ньому майбутню могутню пантеру) ледь помітно сіпалися.

— Ти сьома, — заявив він з таким виглядом, ніби оголошував мені смертний вирок. — Попередня няня протрималася рівно до обіду, поки не знайшла у своїх мештах мого ручного тарантула.

Я підняла брову.

— Тарантул? Серйозно, малюк? — я по-господарськи кинула парасольку на диван. — У моєму лісі тарантули — це як домашні хом’ячки. Якщо ти хотів мене налякати, треба було вигадати щось солідніше. Наприклад, податкова інспекція або... відсутність інтернету.

Лео на мить розгубився. Такої реакції він точно не очікував.

Я перевела погляд на Мію. Вона все так само мовчала, але тепер дивилася не на свої капці, а на мій рудий хвіст, який я здуру випустила від напруги (упс, професійна помилка!). Дівчинка простягнула маленьку ручку, але тут же її відсмикнула, ніби злякавшись власної сміливості.

— Знаєте що, кошенята? — я присіла навпочіпки, щоб бути з ними на одному рівні. — Ваш тато хоче, щоб тут панував порядок. Але мій ніс підказує, що цьому будинку терміново потрібні не правила, а трохи кольору.

Я дістала зі своєї бездонної сумки величезний рулон паперу і набір професійної пастелі.

— Лео, парі: якщо ти зможеш намалювати таку калюжу, в якій я не захочу скупатися, ти отримаєш право вибрати, що ми будемо їсти на обід. А ти, Міє...

Я підсунула дівчинці аркуш паперу кольору нічного неба і ніжну білу крейду.

— Кажуть, що коти бачать у темряві те, чого не бачать інші. Намалюєш мені свої сни?

Мія подивилася на мене своїми величезними смарагдовими очима. У них було стільки суму, що моя лисяча натура заскиглила. Вона повільно взяла крейду. Її рухи були невагомими.

Через пів години вітальня перетворилася на художню майстерню. Лео з азартом малював «пастку для тата» (виглядало як величезний батут, але я йому про це не сказала), а Мія... Мія малювала сад. Але дерева в ньому були чорними, а над ними сяяв лише один крихітний рудий вогник.

— Це я? — тихо запитала я, вказуючи на вогник.

Мія завагалася, а потім ледь помітно, майже примарно, кивнула. А тоді вона зробила те, від чого в мене перехопило подих. Вона наблизилася до мого вуха і видала звук. Це не було слово. Це було ледь чутне, хрипке, але справжнє «Мрр».

— Ого... — прошепотіла я. — Ти щойно сказала мені більше, ніж твій тато за всю співбесіду.

Ми так захопилися, що не помітили, як минуло кілька годин. Я розповідала їм казки про лисячі села, де замість дощу йде карамельний сироп, а Лео в цей час намагався розфарбувати мої кросівки в колір хамелеона.

Аж раптом вхідні двері знову відчинилися. Запах грози повернувся миттєво.

Рейнард стояв на порозі. Його погляд упав на розстелений по всьому мармуру папір, на мої забруднені крейдою руки і на Мію, яка... сиділа поруч зі мною і вперше не ховала обличчя в іграшці.

— Що. Тут. Відбувається? — голос боса був схожий на гуркіт далекого обвалу в горах.

Я підвелася, витираючи ніс рукою, чим, судячи з виразу обличчя Рейнарда, лише додала собі синьої фарби на лоб.

— Ми займаємося психологічним розвантаженням, пане Пантера. А ви якраз вчасно — Лео якраз домалював ваш портрет на батуті!

Рейнард зробив крок усередину, і я побачила, як його ніздрі затремтіли. Він дивився на доньку. А Мія... Мія не втекла в свою кімнату. Вона підняла свій малюнок і показала йому той самий рудий вогник серед чорних дерев.

Рейнард: 

Я стиснув ручку портфеля так міцно, що шкіра жалібно рипнула. Коли я відчиняв двері свого дому, я очікував чого завгодно: запаху гару з кухні, ридань чергової няні або, у найгіршому випадку, гробової тиші, яка зазвичай панувала тут вечорами.

Але замість цього мене збив з ніг запах малини, крейди та... дитячого захвату.

Моя вітальня, яку дизайнери створювали як зразок стриманості та статусу, була застелена папером. Скрізь були плями, розчерки та кольорові відбитки лап. А посеред цього хаосу сиділа вона. Руда лисиця з синьою смугою на лобі, яка посміхалася мені так, ніби ми щойно зустрілися на вечірці, а не в моєму розгромленому домі.

— Ми займаємося психологічним розвантаженням, пане Пантера, — видала вона.

Я хотів гаркнути. Хотів запитати про дисципліну. Але слова застрягли в горлі, коли я подивився на Мію.

Моя маленька, замкнена в собі донька не забилася під стіл. Вона сиділа на підлозі, її пальці були забруднені білим, а на обличчі не було того звичного виразу жаху. Вона підійшла до мене — сама! — і простягнула аркуш.

Я взяв малюнок. Чорний ліс. Це був мій світ. Світ, який я створив для них, намагаючись захистити від болю втрати, але насправді лише замурував у темряві. І посеред цього лісу — крихітна руда цятка. Яскрава, як іскра, що здатна розпалити велике багаття.

— Це... гарно, Міє, — мій голос підвів мене, ставши хрипким.

Я перевів погляд на Алісу. Вона вичікувально дивилася на мене, схиливши голову набік. У її очах не було страху перед моїм гнівом. Там був виклик.

— Тату! — Лео підскочив до мене, демонструючи свої «мистецькі» досягнення на моїх дорогих кросівках. — Аліса сказала, що ти теж можеш стрибати на батуті! Вона каже, що пантери — найкращі стрибуни у світі!

Я поглянув на свої зіпсовані туфлі, потім на розкидану пастель. Моя внутрішня пантера, замість того щоб випустити кігті на порушницю порядку, раптом тихо замурчала. Ця лисиця зробила за три години те, на що я витратив місяці — вона змусила їх дихати.

— Алісо, — я нарешті знайшов у собі сили заговорити. — Я домовлявся про няню, а не про заміну покриття підлоги на мистецьку галерею.

— Ой, та киньте, — вона махнула рукою, і з її рукава полетів пил від крейди. — Підлогу можна помити. А от іскру в очах дітей милом не відмиєш, якщо вона згасне. Ви ж самі хотіли, щоб вони не сумували.