Пролог

Дощ у місті перевертнів завжди пахнув металом і мокрим асфальтом, але в елітному районі «Темні Скелі» він мав присмак дорогої деревини та хвої.

Рейнард стояв біля панорамного вікна свого кабінету, схрестивши на грудях м’язисті руки. Його зіниці — вузькі вертикальні щілини на фоні смарагдової райдужки — ледь помітно розширювалися щоразу, коли з дитячої кімнати долинав черговий гуркіт.

Він був Чорною Пантерою. Альфою, якого поважали в бізнесі та боялися на вулицях. Але зараз, дивлячись на розбиту вазу династії Мін, яку його п’ятирічний син Лео щойно перетворив на купу черепків, Рейнард почувався безсилим.

— Тату, я просто хотів перевірити, чи вміє вона літати! — пролунав дзвінкий дитячий голос.

— Не вміє, — відрізав Рейнард, навіть не повертаючи голови. — Як і попередня няня, яка звільнилася десять хвилин тому.

Поруч із братом стояла маленька Мія. Вона не бешкетувала. Вона просто мовчала, притискаючи до себе пошарпаного плюшевого ведмедика. Її тиша була для Рейнарда болючішою за будь-який розгром. Після смерті матері Мія не вимовила жодного слова, а її внутрішня киця — маленьке чорне кошеня — відмовлялася виходити назовні.

Рейнард зітхнув. Йому потрібен був не просто працівник. Йому потрібна була залізна леді, яка витримає характер Лео, і магічна душа, яка поверне голос Мії.

У цей момент у двері маєтку подзвонили. Не обережно, як робили залякані кандидатки до цього, а впевнено і ритмічно, ніби хтось вистукував веселу мелодію.

Рейнард принюхався. Крізь запах дощу та дорогої парфумерії в дім увірвався зовсім інший аромат. Дика малина, теплий сонячний промінь і... лисиця.

Він нахмурився. Лисиці були хитрими, ненадійними та занадто галасливими. Вони ніколи не вписувалися в його ідеально впорядкований світ чорних тіней.

— Тільки не лисиця, — процідив він крізь зуби.

Але внизу, у передпокої, вже почувся чийсь дзвінкий сміх, від якого у Мії вперше за місяць здригнулися вушка, а Лео зацікавлено припинив стрибати на дивані.

Аліса стояла на порозі, обтрушуючи свою яскраво-руду парасольку. Вона ще не знала, що цей похмурий будинок — справжнє лігво хижака. А хижак ще не знав, що його залізному порядку настав кінець.