Розділ четвертий

Минуло ще кілька важких хвилин, поки Айріс нарешті не встала на ноги, уважно прислухаючись.

– Все тихо, – сказала вона. – Думаю, що ми можемо виходити.

Даміан теж підвівся, і вони разом простягли мені руки, щоб допомогти підвестися. Я відчула, як тепло від їхніх долонь передається мені, і це на дивно дещо заспокоїло.

– Ти молодець, Камеліє, – сказала Айріс, дивлячись мені в очі. – Ми знали, що ти впораєшся.

Я не змогла стримати слабкої посмішки.

– Дякую, – прошепотіла я, відчуваючи, як напруга трохи спадає.

Ми повільно почали підійматися сходами, які тепер здавались не такими вже й страшними. Повертаючись у верхні коридори, я мовчала, прислухаючись до кожного шереху. Я ще боялася того, що може чекати нас нагорі.

Коли ми досягли дверей, діти зупинилися, і Айріс, повернувшись до мене, сказала:

– Краще б ти пішла перша, він може бути ще трохи роздратований.

Моє серце знову забилося в грудях, але я кивнула, розуміючи, що мені доведеться зустрітися з містером Дрейком віч-на-віч. Я відчинила двері та повільно зробила крок у хол.

Кімната, яка раніше була безладна, тепер виглядала тихою і зловісною. Оглядаючи все довкола, я побачила містера Дрейка, який сидів у кріслі. Його обличчя було втомлене, очі заплющені, а дихання – важким. Він виглядав так, наче пережив страшну битву.

– Містере Дрейк? – тихо покликала я, роблячи невпевнений крок уперед.

Він повільно розплющив очі та глянув на мене. У його погляді більше не було тієї люті, що лякала мене кілька годин тому. Тепер це був погляд людини, яка пережила щось жахливе і тепер бореться з наслідками.

– Камеліє… – промовив він хрипким голосом, і я помітила, як у його очах промайнула тінь жалю. – Я… не очікував, що ти зіткнешся з цим. Ти могла постраждати.

– Але зі мною все гаразд, – відповіла я, намагаючись приховати залишки страху. – Діти… вони допомогли мені. Ми сховалися, як ви й наказали.

Він кивнув, заплющивши очі на мить, наче збираючись з думками.

– Я радий, що з тобою все гаразд, – тихо сказав він. – Це був не найкращий мій день, і я розумію, що тобі зараз важко. Ти можеш звільнитися, якщо хочеш.

Його слова вразили мене. Я навіть не знала, що відповісти. Моє серце билося так сильно, що я боялася, що він почує його. Але знала, що зараз моя відповідь визначить усе.

Містер Дрейк глибоко зітхнув, відкинувшись у кріслі, його погляд на мить став більш відстороненим, ніби він подумки перенісся в якийсь далекий і болісний спогад.

– Ти маєш знати, що те, що сталося зі мною сьогодні... – почав він повільно, наче підбираючи слова, – це не просто випадковий сплеск. Це частина життя будь-якого дорослого представника нашого роду. У драконів, які досягли повноліття, настає так званий еструс. Ми втрачаємо контроль над собою, іноді на кілька годин, а іноді на кілька днів. І щоразу це може перетворитися на щось небезпечне, якщо не вживати запобіжних заходів.

Він на мить замовк, важко дихаючи, і глянув убік.

– Мати Айріс і Даміана ... – продовжив він після паузи, голос його став тихіше, і мені здалося, що в ньому почувся біль. – Її звали Ліра. Коли вона вперше після пологів пережила еструс, ми думали, що впораємося. Але одного разу вона перестала себе контролювати… – його голос на мить здригнувся, і в золотих очах промайнула тінь жаху. – Вона завдала собі невиправної шкоди... і більше не змогла повернутися. Еструс довів її до безумства, як і багатьох із нас. Ми не змогли її врятувати.

Я завмерла, приголомшена його словами. Це пояснювало багато чого – чому містер Дрейк завжди здавався таким владним, холодним і відстороненим. Тепер я розуміла, що за цією зовнішньою маскою ховалася не просто строгість, а й глибокий страх перед тим, що він сам міг втратити контроль над собою так само як і його дружина.

– Я не хочу, щоб хтось ще постраждав, – продовжив він, піднявши на мене стомлений погляд. – Ти могла постраждати через мою нездатність вчасно піти, і я не можу собі пробачити.

Він на мить замовк, даючи мені час усвідомити почуте. Я розуміла, що він щиро переживав за те, що сталося, але не могла вигадати, що сказати у відповідь. Містер Дрейк продовжив, вже твердіше:

– Я виплачу тобі зарплату за три місяці вперед і складу рекомендаційний лист, якщо ти захочеш піти. Ти заслужила на це, Камеліє. Мені шкода, що так вийшло.

Він дивився на мене, чекаючи на відповідь. Але я не могла сказати жодного слова, мовчала, обмірковуючи все, що сталося за останні кілька годин. Його пропозиція піти та взяти з собою рекомендаційний лист виглядала логічною – особливо після того, що я пережила сьогодні. Але замість полегшення я відчувала лише сум'яття.

Мої думки кружляли навколо одного питання: Що буде, якщо я піду? Я намагалася уявити, що на мене чекає, якщо я прийму його пропозицію. Повернуся до нескінченних спроб знайти роботу? Продовжу принизливі співбесіди, де мене відмовлятимуть лише тому, що я людина? Повернення у це замкнене коло пошуків роботи здавалося нескінченним кошмаром.

Моя увага мимоволі перемикнулася на спогади про мої обов'язки тут. Так, робота з містером Дрейком та його дітьми була непростою, але хіба на кожній роботі немає своїх ризиків? Хіба робота в школі з тридцятьма дітьми, кожен з яких може принести свої проблеми, не була б ще складнішим випробуванням?

Мої думки перейшли на матеріальні аспекти. Вчителі початкових класів рідко одержують гідну зарплату. А тут, в особняку містера Дрейка, зарплата була набагато вищою, ніж я могла б розраховувати, працюючи в школі. До того ж працювати з двома дітьми, нехай і такими особливими, здавалося менш стомливим, ніж стояти перед класом у тридцять осіб.

Так, ця робота мала свої складнощі. Так, раз на місяць мені, можливо, доведеться ховатися в підвалі, коли містер Дрейк втрачає контроль. Але якщо подумати, то хіба це не краще, ніж щодня відчувати емоційне та фізичне вигоряння в школі, де тебе ніколи не гідно цінують?