Епілог

Сьогоднішній день можна назвати сімейним. Надя практично не відходить від Артура, і навіть коли він лягає відпочити, вона сидить поруч з ним і розповідає про все, що сталося, поки його не було.

Про навчання, капосника Лакі та наші ігри.

Зараз як ніколи добре видно, що Надя любить татка і хоче, щоб він був поруч. Артуру довелось вигадати історію, що він потрапив у невеличку аварію дорогою додому, адже Надя одразу запитала, що це за пластир у нього на лобі. 

Артур засинає після обіду і спить усю ніч. Все-таки він ще не відновився до кінця і ми не знаємо, коли це станеться. Та я впевнена, що вдома він швидко відновиться, адже тут усі його люблять і підтримують. 

А от я заснути не можу. Прокручую на повторі слова Каті у своїй голові й не можу повірити, що це реальність. А якщо це дійсно так, як я Артурові розповідати буду? Це ж так… хвилююче… 

Заснути вдається лише після півночі. А от зранку мене будить нудота, і доводиться бігти у вбиральню. Боюсь розбудити Артура своїми позивами, тому намагаюсь робити все тихо. 

Надя також ще спить, тому наче шпигунка тихенько спускаюсь сходами на перший поверх і йду на кухню. Вигадую історію для Тетяни Павлівни, що мені треба терміново поїхати додому. Потім знаходжу Давида і прошу виділити для мене водія. Той явно здивований, куди це я зібралася о восьмій ранку, але автівку з водієм виділяє. 

Поки їдемо, пишу повідомлення Каті, що я вже в дорозі, і намагаюсь не хвилюватись надто сильно. Це ж не страшно, якщо я вагітна. Навпаки, чудово! Чому ж тоді я так хвилююсь? Мене лякає реакція Артура? 

Відчиняю двері у квартиру і заходжу всередину. Встигаю тільки роззутись, як у двері стукають. Катька стоїть на порозі й широко усміхається. От їй усе подобається.

– Виглядаєш жахливо! Готова дізнатися правду? – заявляє. 

– Угум! – зітхаю.

– Тут три тести, щоб точно дізнатись. Йди у ванну кімнату, а я тут почекаю, – сестра практично силою заштовхує мене всередину, і я замикаюсь. Дістаю тести й тремтячими руками читаю інструкцію. 

Ну що ж, скоро я усе дізнаюсь. Треба тільки зібратись, а то ще до результатів втрачу свідомість. 

Артур

Прокидаюсь зранку, а Даші поруч немає. Зазираю у кімнату до доньки, але Надя ще спить. Йду вниз, щоб знайти дівчину, але і там її не знаходжу.

– Даша додому поїхала. Сказала, що має дещо забрати, – пояснює Тетяна Павлівна, а я все одно нічого не розумію. Що можна забирати о восьмій годині ранку? 

Невже сталося щось, а Даша не хоче мені говорити?

Йду до Давида, і він також підтверджує слова Тетяни Павлівни. Водій дійсно завіз Дашу додому і зараз вона там.

– Їдемо туди! – випалюю сердито і йду до автомобіля.

– Навіщо? Сталося щось? – не може второпати Давид.

– Я сам не знаю, що відбувається, – зітхаю і проводжу рукою по обличчю. – Останні кілька днів Даша дивна. Не хоче нічого пояснювати, але я бачу, що з нею щось не так. 

Рівно через тридцять хвилин я піднімаюсь ліфтом на поверх, де знаходиться квартира Даші. Шалено хвилююсь, адже уявлення не маю, що на мене там чекає. 

Дзвоню у двері й точно не очікую побачити на порозі не Дашу, а її сестру. 

– А ти що тут робиш? – говоримо практично одночасно.

– Де Даша? – питаю сердито. Мені все більше не подобається все це. 

– У ванній кімнаті, – Катя пропускає мене у квартиру, і ми разом йдемо до дверей у ванну кімнату. 

– Ти можеш пояснити, що відбувається? Чому вона так рано приїхала сюди, нічого мені не сказавши? – випалюю емоційно.

– Краще ти сам у неї запитай, – якось дивно усміхається Катя і, схопивши свою сумку, залишає квартиру. Прекрасно! Отже, я сам маю з усім розібратись! – Дашо, це я! Відчини двері!

А у відповідь – тиша… Я реально починаю хвилюватися! А що, коли їй там погано стало? Як я маю потрапити туди?!

– Дашо, ти мене чуєш? – гримаю ще сильніше. – Відчини ці кляті двері! 

Нічого не змінюється, і я вирішую діяти радикально. Розглядаю двері, яким років, мабуть, як мені, і розумію, що вибити їх – не проблема. Розганяюсь і штовхаю їх плечем з усієї можливої сили. Вони таки відчиняються, добре що не випадають з одвірками, і я бачу Дашу… 

Свідомість не втратила, але, здається, зараз це зробить. Після моєї ефектної появи. Стоїть, як вкопана, очі мокрі від сліз, а в руках якась дивна біла смужка.

– Що з тобою? – швидко наближаюсь і хапаю її за плечі. – Ти чому не відчиняла? 

– Я хотіла, але… – схлипує. – Чекала на результат… 

– Який ще в біса результат? – вибухаю від злості. – Ти можеш нормально пояснити, що відбувається?! Я думав, що ти тут свідомість втратила!

– Я… вагітна, – видихає, а я… забуваю як дихати. Вся злість миттєво розвіюється і є лише вона – з заплаканими очима і тестом на вагітність у руці. Тепер я знаю, що це… Одного разу вже це проходив. 

Відпускаю її плечі та беру в руки тест. Помічаю на кришці унітаза ще два, і на обох дві смужки.