Розділ 30

– Чому мене не пускають на територію? – невдоволено кричить Арсен. Зацікавлено його розглядаю і роблю висновок, що чоловік зовсім не змінився після нашої останньої зустрічі на його ж весіллі. – Хто ти такий, щоб забороняти мені це?

– Яка причина вашого візиту? – стриманості Давида можна позаздрити. Впевнена, його і так голова болить, а тут ще цей намалювався. 

– Хочу Артура побачити! Це заборонено?! – кричить. 

– Артура зараз немає. Я не знаю, коли саме він повернеться, – додає Давид. 

– І що? Мені стовбичити тут? Я можу у нього пожити кілька днів!

– Не думаю, що Артур буде радий тебе бачити, – втручаюся. – Що, гроші закінчилися? Дружина вигнала? А може, ще якась причина є? 

– А ти хто така, що лізеш не у свої справи? – гиркає Арсен. – Думаєш, що маєш право рота відкривати, якщо мій брат з тобою спить? 

– Я думаю, що вам краще поїхати. На територію я вас не пущу, – Давид стає так, щоб закрити мене собою, і я вдячна йому за допомогу. – Коли Артур повернеться, сам вас набере. Можливо. 

Арсен злиться, адже його плани летять під три чорти. Чесно кажучи, я навіть рада, що Артура тут немає. Не буде дратуватись через брата-ідіота, за яким одні проблеми тягнуться. 

– От придурок! – ціджу, коли Арсен сідає у свій не дешевий Mercedes і їде геть. 

– Підтримую, – хмикає Давид. – Ти збираєшся їхати до Артура? 

– Збираюсь, – кажу.

– Водій тебе відвезе. І почекає там.

Деякий час граюсь з Надею на вулиці, а коли у неї розпочинаються заняття, їду в лікарню до Артура. Я не знаю, що йому можна їсти, тому не купую нічого. Вирішую спочатку з лікарем на цю тему поговорити, а вже тоді поїду в магазин. 

Коли переступаю поріг його палати, бачу, що Артур не спить. Він все ще слабкий і лежить незворушно, але, коли бачить мене, усміхається. 

– Привіт, – нахиляюсь і сама цілую його в губи. – Як ти?

– Привіт! Краще, – спокійно відповідає. – Ти була з Надею?

– Була. Вона щаслива, – усміхаюсь. – До речі, вона запитала, чи буду я її нянею, а я сказала, що, мабуть, ні, тому що няня не може кохати її татка. А я кохаю. 

– Ти можеш стати її другою мамою. Якщо Надя цього хотітиме, – відповідає Артур, а у мене подих перехоплює. Я знаю чого йому коштує це рішення. Саме тому серце шалено стукає об груди. 

– Ти не поспішаєш? Ми ж навіть не зустрічалися, – кажу трохи збентежено. 

– І що? – дивується. – Я збираюсь одружитися з тобою, Дашо. Щойно вийду звідси. 

– Ого! Це ти так пропозицію мені робиш? – знову усміхаюсь. 

Дивно виходить. Вчора я виплакала мало не всі сльози, я сьогодні усміхаюсь як божевільна… 

– Можна й так сказати, – шепоче. 

Я не знаю, чи варто говорити Артуру про брата. Він ще слабкий і йому не можна хвилюватися. Але з іншого боку, Артур має знати, що Арсен горить бажанням з ним поговорити, тому розповідаю про візит.

– Швидше за все, Ніна його таки прогнала і гроші закінчилися, – зітхає Артур. – Давид правильно зробив, що не пустив його на територію. Навіть не сумніваюсь, що це не кінець. Арсен не вміє самостійно заробляти, тому буде оббивати мій поріг. 

– І що ти зробиш? Даси йому грошей? 

– Звісно, ні. Я вже говорив, що більше не буду цього робити, – відповідає. 

Лікар дає Артуру багато настанов. Йому треба багато відпочивати, щоб швидше повернутися до нормального життя. Я розумію, що це справа не одного дня, але тішить хоча б те, що все йде до кращого, а не до гіршого.

Минає практично тиждень, і кожного дня я провідую Артура в лікарні. Йому вже дозволяють вставати й трохи ходити. Він дуже часто пригортає мене до себе, і ми просто лежимо на ліжку, обійнявшись. 

– Надя постійно запитує про тебе, – шепочу, розглядаючи наші переплетені пальці. – Можливо, мені варто все їй розповісти? 

– Лікар говорить, що мене випишуть через три дні, якщо все буде добре. Я думаю, що не варто лякати її лікарнею. 

– Як скажеш, – кажу, і Артур цілує мене в щоку. Розумію, що знову треба прощатись, адже Надя вдома і їй потрібна моя компанія, поки тата немає. Не хочу, щоб вона почувалась самотньою. 

Спочатку сідаю, а тоді встаю з ліжка, але не встигаю й кроку зробити, тому що перед очима все розпливається. Знову сідаю, практично падаю на ліжко, і відчуваю, як Артур торкається мого плеча. 

– Що з тобою? – питає стурбовано. 

– Не знаю. У голові запаморочилось, – кажу тихо. Почуваюсь погано, але не хочу говорити про це Артуру. Ще хвилюватися буде. 

– Я зараз лікаря покличу! – він підводиться на ноги й збирається йти до дверей, але я його зупиняю.

– Не треба! Це, мабуть, через те, що я цієї ночі погано спала, – кажу. – Коли повернусь додому, відпочину.

– Пообіцяй, що відпочинеш, – Артур сідає поруч зі мною і пригортає до себе. – Я не хочу тебе втрачати.

– Обіцяю, – кажу впевнено. – Ти мене не втратиш. Я здорова. Просто втомлена.