Розділ 29

Все відбувається, як у тумані. Давид не пускає мене до автомобіля, а я так хочу побачити Артура. Його двері заклинило, тому рятувальникам доводиться буквально вирізати їх, щоб витягнути Артура з автівки. Його обличчя в крові й він без свідомості. Я не можу зупинити сльози та ридаю в сорочку Давида, хоча він сам заледве на ногах стоїть. 

Мені дозволяють поїхати з Артуром в одній швидкій, коли кажу, що я його наречена. Давида також забирають, а біля понівечених автівок залишаються поліціянти. 

Я не можу відвести погляду від Артура. Мене лякає його вигляд, особливо коли йому на шию чіпляють бандаж і лікарі постійно перевіряють його стан. Ніхто мені нічого не пояснює. Мабуть, вони й самі не знають, наскільки сильно він постраждав. 

В якийсь момент сльози просто закінчуються, але відчуття спустошеності не минає. Я ж не пробачу собі, якщо з ним щось станеться. Артур так хотів, щоб я дала йому другий шанс, а я все тягнула. Навіщо? Щоб тепер бути на волосину від того, що можу втратити його назавжди?! 

У лікарні Артура забирають у реанімацію, а я залишаюсь у коридорі. Набираю Тетяну Павлівну, щоб розповісти їй усе і попросити приглянути за Надею. Буде добре вигадати історію, що татко поїхав кудись на кілька днів. Я навіть уявити боюсь, що буде відчувати ця дівчинка, коли зрозуміє, що тато може покинути її так само, як це зробила мама.

Ні! Досить цих ідіотських думок! Артур не збирається нас покидати. Він не залишить свою доньку, і мене також!

Тетяна Павлівна обіцяє бути поруч з Надею, а я, своєю чергою, даю слово тримати її в курсі подій. Закінчую виклик і бачу, як у коридор виходить Давид. Виглядає він не дуже, але стоїть на своїх двох, і це вже тішить. 

На його рану наклали пов'язку, але сліди від крові залишилися на білій сорочці. Давид бачить мене і наближається, а я знову схлипую, хоча і потрапляю в його обійми. 

– Усе добре буде. Не плач, – Давид гладить мене по спині, а я… хочу йому вірити.

– Як таке могло статися? Біля самого офісу, – питаю. У мене все це в голові не вкладається. 

– Поки нічого сказати не можу, але погоджуюсь з тобою – це дуже підозріло, – відповідає Давид. 

Ми сідаємо на диван, тому що чоловікові явно важко стояти. Мені взагалі здається, що Давид почувається погано, але тримається з останніх сил. 

Не знаю, скільки минає часу – мені здається, що ціла вічність, коли до нас виходить лікар. Ми з Давидом підводимось на ноги та чекаємо хороших новин. 

– Артур Вікторович у сорочці народився, – говорить. – Відбувся травмою голови й незначними забоями. Зараз він спить, тому вам немає сенсу залишатися тут. Особливо вам, молодий чоловіче. 

– Дякуємо, – відповідає Давид. – Дашо, ти можеш тут залишитися? Я додому поїду. Трохи відпочину. 

– Звісно. Їдь, – кажу, не задумуючись. Навіть якби Давид не просив мене про це, я все одно не залишила б Артура. 

Коли Давид йде, мені дозволяють зайти в палату до Артура. У нього на голові пов'язка, але крові на обличчі більше немає. Це добре, а то картина була просто жахливою, коли я бачила його в кареті швидкої допомоги. 

Сідаю в крісло поруч з ліжком і беру руку чоловіка у свою. Вона тепла, і це добре. Я досі не можу перестати думати про те, що могла його втратити. 

Так дивно. Ми живемо, все відкладаємо на потім, а тут один випадок стає для нас наче прозрінням. Це добре, що Артур не постраждав так сильно, як могло бути. Я ж дійсно могла його втратити, так і не сказавши, що кохаю.

– Я більше ніколи тебе не залишу, чуєш? – шепочу і цілую його долоню. – От тільки прокинешся – і я все тобі скажу. А зараз спи. Тобі треба набиратися сил. 

Як лікар і говорив, Артур не прокидається цього дня і спить всю ніч. Я залишаю його лише для того, щоб сходити у вбиральню. Всю ніч не сплю, хоча очі сильно печуть. Боюсь, що Артур прокинеться, а мене не буде поруч. 

Лише над ранок втома таки перемагає, і я засинаю буквально на пів години. Прокидаюсь різко і не одразу розумію, де знаходжусь. Рука Артура у мене під щокою. Повільно піднімаю голову і зустрічаюсь поглядом з… ним. 

– Ти прокинувся, – шепочу розгублено, а тоді схлипую та обіймаю чоловіка за шию. Чую, як Артур важко видихає, і розумію, що, швидше за все, зробила йому боляче. – Пробач.

Даю йому спокій і витираю сльози, які ніяк не хочуть зупинятись. А вчора я думала, що виплакала усе, що можна… 

– Ти давно тут? – питає тихо і погляду з мене не зводить.

– Від учора, – кажу. – Не хвилюйся. Я говорила з Тетяною Павлівною. Вона пригляне за Надею. Я подумала, що їй не варто знати, що з тобою сталося, щоб не лякалась. 

– Ти все правильно зробила, – Артур сам накриває мою руку своєю і легенько стискає пальці. Все-таки він ще дуже слабкий. – А як Давид? 

– Голову розбив, але його відпустили додому, – розповідаю. – Давид думає, що та аварія не випадкова. Хоче розібратися. Я також так думаю. Дивно все це.

– Як ти дізналася про аварію? Давид сказав? 

– Ні, я… була там. Йшла, щоб поговорити з тобою, і все відбулося на моїх очах. Я ще в житті так сильно не боялася, – зітхаю.