Розділ 27

Даша

Тиждень у батьків став для мене ковтком свіжого повітря. Я не стала розповідати мамі всієї ситуації, сказала тільки, що ми з Максом більше не разом. Їй здалося, що я саме через нього така сумна, а я не стала нічого більше пояснювати. 

Кілька разів мені телефонувала Надя з номера Тетяни Павлівни. Вперше вона радісно розповідала про те, що тато таки показав їй картини, які малювала мама. Ось це була дійсно хороша новина. Але я й подумати не могла, що наступна стане ще кращою. Артур виграв тендер, і я щиро за нього зраділа. 

Повертатись у місто я вирішила в той момент, коли почала сумувати за своїм звичним життям. Квартира зустріла мене тишею та прохолодою, тому спочатку я переодягнулася, прийняла душ з дороги й заварила собі чаю. 

Встигаю тільки ковток зробити, коли хтось подзвонив у двері. Залишаю чашку на столі та біжу відчиняти. Та коли тягну на себе двері, бачу спочатку величезний букет білих троянд, а вже тоді молодого кур'єра. 

– Добрий вечір! Доставка, – він засовує мені в руки квіти, а тоді ще й тицяє якимось бланком, який треба підписати. 

Кладу букет на тумбу в коридорі, а тоді підписую бланк. Хлопець одразу ж біжить сходами вниз, а я зачиняю двері та розгублено дивлюсь на квіти. Уявлення не маю, хто міг їх відправити. Хоча… здогадки є, тільки не розумію, як Корсаков дізнався, що я повернулася. І взагалі, навіщо йому дарувати мені квіти, якщо він на мене ображений?

Бачу поміж бутонів записку і дістаю її. Розгортаю і… чесно кажучи, трохи дивуюсь:

“З поверненням, Дашо. Я хочу поговорити з тобою. Якщо ти готова – напиши мені місце зустрічі. Артур.”

Ну нічого собі! І звідки він знає, що я тут? Лише одна людина була в курсі моїх планів. Катя! 

Коли вона встигла познайомитися з Артуром? Що я пропустила? 

Не втримавшись, набираю її номер, тому що дуже хочу почути пояснення. Катя довго не відповідає, а коли робить це, я одразу розумію, де собака зарита.

– Привіт, сестричко! Ти вже вдома? – питає таким тоном, наче провинилася через щось, але я-то знаю через що.

– Вдома, – кажу і, притиснувши телефон плечем до вуха, несу букет на кухню. – Не поясниш, звідки Артур знає про моє повернення? Я нікому, крім тебе, не говорила! 

– Взагалі-то, він до мене приходив десь тиждень тому. Тебе шукав, – говорить, а я власним вухам повірити не можу. – Артур зрозумів, що зробив неправильно щодо тебе і хоче попросити вибачення. 

– Ти серйозно? – дивуюсь. – Чому ти одразу не сказала? 

– Ну… ти поїхала додому, щоб відпочити від нього, і я не хотіла тебе тривожити. Корсакову не завадить понервувати. Нехай тепер чекає, коли ти його пробачиш і таки зустрінешся з ним, – заявляє. – До речі, він сам заявився, чи когось відправив?

– Квіти відправив, – бурчу. – І записку. Зустрітись хоче.

– А ти? – цікавиться Катя.

– А що я? Я не знаю… – зітхаю. – Я кохаю Артура, але…

– Так, давай без “але”! – перебиває мене сестра. – Ти шкодувати потім будеш, якщо не даси йому шанс усе пояснити. Тому потягни інтригу до ранку і признач зустріч.

– Як скажеш, – хмикаю і закінчую виклик. 

Спочатку ставлю квіти у воду і довго сиджу на кухні, розглядаючи їх. Це чудовий подарунок від Артура, але я не впевнена, що він якось допоможе нам виправити все, що ми наробили. 

Навіть якщо Артур готовий пробачити мою брехню, то я не знаю, чи готова знову бути з ним. Все-таки між нами досі стоїть його дружина. Або краще сказати – його пам'ять про неї. Артуру треба навчитися розділяти минуле і теперішнє. Я не кажу забувати її зовсім. Це просто неможливо. Але ж можна якось розділяти все це. І не ображати мене за те, що я хочу знати трохи більше.

Не втримавшись, я таки пишу Артуру повідомлення. Не знаю, чи правильно роблю, але, як і говорила Катя, не хочу потім шкодувати про те, чого не зробила. 

“Дякую за квіти. Вони чудові.”

Жодної згадки про зустріч. Мені цікаво, якою буде відповідь самого Артура. І вона приходить, рівно через хвилину: 

“Ти можеш приділити мені трохи свого часу? Нам дійсно треба поговорити.”

Глибоко вдихаю, а тоді видихаю… І що мені йому відписати? Уявлення не маю. Хочу цієї зустрічі, але разом з тим дуже сильно боюсь. 

“Обирай сам місце. Я буду вільна о шостій.”

Ага, о шостій! Та я весь день вільна, але Артуру знати про це не обов'язково. 

“Отже, о шостій Давид тебе забере. Дашо, дякую, що даєш мені можливість виправити все.”

Ну ось, і чого серце почало так шалено битися? Я ще нічого не робила, а Артур вже мені дякує. Таке відчуття, що це зовсім інший чоловік мені пише. А може, річ у тім, що я зовсім не знаю справжнього Артура Корсакова? Він був добрим зі мною і говорив про почуття, але ніхто з нас не був чесним до кінця… одне з одним. 

“На добраніч, Артуре!”

Це все, на що мене вистачає. Я думаю, Артур також розуміє, що далі продовжувати не варто. Від нього приходить коротка відповідь: “Солодких снів”, і я усміхаюсь.