Розділ 25

Коли бачу, як наближається знайомий чорний позашляховик, починаю хвилюватися ще більше. Я не впевнена, що хочу повертатись у дім Артура. Просто це черговий біль для мене, і для нього також. Побачитись, щоб згодом знову розійтись.

Автомобіль зупиняється біля мого під'їзду, і я відчиняю задні двері, щоб сісти всередину. Тільки от не встигаю цього зробити, тому що бачу… Надю за сидінням Давида. 

– Ем… – стою як ідіотка й очима кліпаю.

 – Що таке? – питає Давид. – Сідай. Треба якнайшвидше знайти Надю. 

– Я думаю, що пошуки можна закінчувати, – кажу і сідаю на сидіння поруч з дівчинкою. – Надя тут.

– Що? – Давид перехиляється поміж сидінь і бачить дівчинку. Вона вилазить на сидіння, а тоді міцно обіймає мене за шию. У мене подих перехоплює від її дій. Я не чекала того, що вона так сильно буде за мною сумувати. 

– Надю, навіщо ти сховалась тут? – питаю, уважно її розглядаючи.

– Я сподівалася, що тато поїде до тебе, і я разом з ним. Так і вийшло. Майже, – дивиться на Давида. 

– Надю, ти хоча б розумієш, наскільки сильно нас налякала? – злиться Давид. – Твій тато місця собі не знаходить!

– Давиде, можна мені поговорити з Надею наодинці кілька хвилин? – питаю. – А ти за цей час набери Артура і скажи, що все добре. 

На щастя, охоронець залишає нас удвох, і Надя знову міцно мене обіймає. Мені дуже шкода цю дівчинку, адже вона так до мене прив’язалася. Я до неї також. 

– Ти повернешся до нас? – питає з надією, а я ненавиджу себе за те, що розпочала цю гру. – Тато цілий день сам не свій. Злиться і кричить. Кабінет свій розгромив. Це тому, що ви посварилися? 

– Ми не сварилися, маленька. Просто так склалося, що я більше не можу бути твоєю нянею, – заправляю їй за вухо пасмо волосся і бачу сльози в куточках її оченят. 

– Чому? Я зробила щось не так? А може, це тато тебе образив? – хмуриться. 

– Що? Ні! Ніхто мене не ображав, просто так склалося, що я була не чесною з тобою і з татом твоїм. Насправді мене звати не Катя, а Даша. Я помінялася місцями зі своєю сестрою і видавала себе іншою людиною, – не знаю, чи добре роблю, розповідаючи їй усе, але не хочу, щоб Надя і далі кликала мене Катею. 

– Нічого собі! – випалює. – То це тато на тебе образився за брехню? Він не любить, коли люди брешуть. 

– Так, образився, – кажу. – Я сподіваюсь, що з часом він мені вибачить, але поки що нам не варто бачитись. Пробач.

– А можна я буду тобі телефонувати? Ну хоча б інколи… – питає з надією. 

– Можна, звісно, – усміхаюсь. – У Тетяни Павлівни є мій номер. 

– Чудово! – радіє. – Я чекатиму на твоє повернення, Дашо. Ти ж повернешся, правда? 

– Я сподіваюсь на це, – кажу і знову її обіймаю. – А ти будь хорошою дівчинкою і більше не тікай. Тато хвилюється за тебе, і я також. 

– Більше не буду! – запевняє мене. 

Ми прощаємось, і я залишаю салон. Давид повертається за кермо, і вони їдуть. Спостерігаю за тим, як машина зникає за рогом, і тільки після цього повертаюсь у квартиру. 

Чесно кажучи, я  сподівалася, що Артур мені зателефонує. Хоча б скаже, що Надя вдома і все минулося. Але він цього не зробив, а я заснула з телефоном у руках. 

Наступного ранку мене будить сестра. Вона телефонує і приголомшує новиною, що Корсаков виплатив їй зарплату. Для неї це хороша новина, а от для мене – зовсім ні. Таке відчуття, що він обрубує все, що нас поєднувало. Я впевнена, що Артур не буде давати хід цій справі. Він просто мене відпустив, не прощаючись. Ще й гроші заплатив за мою старанну роботу. Катя обіцяє привезти всю суму після обіду, а я навіть не знаю, радіти мені чи плакати. 

Просто я не думала, що все може так різко закінчитися. Ще кілька днів тому я раділа, що зустріла найкращого чоловіка у світі, а сьогодні зовсім сама. 

Можливо, і не було ніяких почуттів з боку Артура. Він розповідав, що кохає, але коли я заговорила за картини його дружини, Корсакова наче підмінили. Він розізлився і заборонив лізти не у свої справи. 

Виходить, я не настільки близька йому, щоб поговорити про це… І навіть якби й з самого початку була Дашею, не факт, що зараз ми були б разом.

Після обіду я чекаю на Катю і готую щось поїсти. Та коли вона мені телефонує, розумію, що її плани змінилися.

– Дашо, у мене проблема… Тобто вона і в тебе також… – шепоче у слухавку.

– Що сталося? – вимикаю суп на плиті та напружуюсь. 

– До мене в гості заявився Микитюк і пропонує працювати на нього, уявляєш? – випалює, а я власним вухам повірити не можу. – Він дізнався, що я… тобто ти… робила план будівництва для Корсакова, і хоче переманити мене, чи то тебе, на свій бік. Короче, він вважає, що це я працювала на Артура і зараз чекає на мою відповідь. 

– Відправ його під три чорти, – шиплю у слухавку.

– Ти впевнена, Дашо? Він таку суму пропонує… – вагається Катя.

– Навіть не думай, чула? – ціджу сердито. – Я не буду працювати на цього мудака і дуже сподіваюсь, що він програє цей тендер!