Розділ 24

Ми проходимо кабінет Артура, і я завмираю біля його столу. Поки чоловік вмикає ноутбук, я чекаю не зрозуміло на що. Що він збирається мені показати? Уявлення не маю. 

– Звідки ти знаєш Кирила Микитюка? – Артур повертає ноут екраном до мене і показує відео, де ми з тим чоловіком їдемо у ліфті. 

– Я його не знаю. Ми познайомились у той день. Тобто він вирішив зі мною познайомитися, – кажу стримано. Розумію, що через це відео Артур зробив свої неправильні висновки, і тепер я не знаю, як усе виправити. – Ти думаєш, я на нього працюю? Чому ж тоді я тобі допомагала з проєктом? 

– Можливо, це частина твого плану, – цідить Артур і закриває кришку ноутбука. І чому мені здається, що це ще не всі сюрпризи на сьогодні. – Я попросив Давида зібрати повну інформацію на тебе, Катерино. Це не зайняло багато часу, зате принесло багато сюрпризів. Виявляється, Катерина Ковалевська ніколи не мала дві освіти й нічого пов'язаного з дизайном не вивчала. Зате її сестра близнючка-Дарина – дизайнер за освітою. Знаєш, у моєму житті часто бували незрозумілі ситуації, але мені якось вдавалось їх розплутувати, але зараз нічого не розумію. 

– Я можу все пояснити! – випалюю і розумію, що далі тягнути немає сенсу. Довіра Артура до мене похитнулася. Спочатку цей Микитюк, якого я практично не знаю, тепер це… 

– Я тебе уважно слухаю, – говорить стримано, але я бачу вогонь у його очах. Артур злий і, мабуть, вже й сам здогадується, що тут до чого.

– Мене звати Даша. Моя сестра Катя попросила замінити її на деякий час, – випалюю. – Спочатку я не думала, що це так надовго затягнеться, а потім… Потім я закохалась у тебе…. 

– Досить! – Артур так сильно б'є кулаком по столу, що все, що на ньому стоїть, починає трястися. І я також. – Ти за ідіота мене маєш? За таке можна за ґрати загриміти! Ти видала себе за іншу людину, Дарино!

Дуже незвично чути своє ім'я з вуст Артура. Мені страшно від його реакції. Я розумію, що не встигла. Якби наважилась розповісти все раніше, все було б інакше. 

– Пробач, – шепочу. – Я робила це не для того, щоб принести якісь проблеми тобі чи Наді. Я ніколи не зроблю нічого такого, що може зашкодити вам обом.

Артур фиркає і швидко обходить стіл. Дивиться на мене прискіпливо, наче намагається зрозуміти, хто перед ним… 

– Я тобі не вірю, – цідить і тим самим встромляє мені в серце ножа. Так боляче стає від розуміння, що це… кінець. – Поки Надя спить, збери свої речі. Давид відвезе тебе в місто. 

– І все? Ти просто забудеш усе, що між нами було? – схлипую. Здається, я більше не можу тримати все це в собі. Мене розриває зсередини. 

– Можеш подякувати, що я не везу тебе у поліцію. Хоча мав би це зробити, – цідить. – І сестрі своїй передай, що я буду клопотати про її звільнення. Така брехуха не може доглядати за дітьми. 

Я розумію, що треба щось сказати, якось захистити себе, але нічого не виходить. Таке відчуття, що я втратила дар мови. Стою як ідіотка і тільки рота відкриваю та закриваю. 

В якийсь момент приходить гостре усвідомлення, що це дійсно кінець. Я швидко залишаю кабінет і поспішаю на другий поверх за своїми речами. Надя спить, тому наостанок цілую її в чоло і гладжу за вушком Лакі. Я знаю, що вона буде сумувати за мною, і дуже сподіваюсь, що Артур не розповість їй правду. Хочу, щоб у Наді залишилися тільки хороші спогади про мене. 

– А що відбувається? – здивовано питає Тетяна Павлівна, коли бачить мене з сумкою у руках. – Куди ти зібралась?

– Я… більше не працюю тут, – кажу, намагаючись проковтнути клубок, що застряг у горлі. – Скажіть Наді, що я дуже її люблю. Добре?

Тетяна Павлівна киває, а я дуже сподіваюсь, що вона виконає моє прохання. Давид уже чекає на мене біля автомобіля і, коли наближаюсь, забирає сумку і кладе у багажник. Артура ніде не видно. Схоже, він не готовий бачити мене зараз. Мабуть, йому боляче… 

Залишаємо подвір'я, і ворота перед нами зачиняються. У мене більше не залишається сумнівів, що це дійсно кінець. 

– Ти можеш пояснити, що відбувається? – питає Давид, розглядаючи мене у дзеркалі заднього виду. – Що поєднує тебе з Микитюком?

– Нічого. Ми зустрілися в ліфті, коли я їхала до Артура, – кажу. – Це було вперше і востаннє. 

– А як щодо твоєї біографії? Ти не Катя? 

– Ні, я Даша, – шепочу. 

– Дашо, ти ж розумієш, що Артур мав повне право так вчинити. Він не переносить брехню. Особливо брехню найближчих людей, – мені здається, що Давид на моєму боці, або просто вдає, що хвилюється. 

– Розумію, – кажу. – Але я робила це не тому, що прагнула чогось, розумієш? Я просто хотіла допомогти сестрі, і все. 

– Артуру потрібен час, щоб охолонути, – продовжує Давид. – Постарайся не наробити чергових дурниць до цього моменту, добре? 

– Думаєш, він мені пробачить? – питаю з надією.

– Зараз в його офісі проходять перевірки. Шукають щурів. Артур думає, що ти можеш зливати інформацію Микитюку. Мабуть, ще це додало йому недовіри. Ти дизайнер, прийшла в його дім як няня, та ще й під чужим ім'ям. Сама подумай, тут важко залишатися хорошим і продовжувати вірити.

– Так, важко, – шепочу, і на цьому наша розмова закінчується.