Розділ 23

День народження Наді виходить просто чудовим, і головне, що сама дівчинка в захваті. Практично дві години вона грається у дитячій кімнаті й в якийсь момент навіть мене тягне за собою. Поки ми разом стрибаємо на батуті, нас фотографує Артур. Я також встигаю зробити кілька фото його з донькою. Мабуть, до цього моменту у них не часто була можливість сфотографуватися разом. 

Дорогою додому Надя засинає, і в кімнату Артур несе її на руках. Схоже, день народження таки вдався, якщо вона заснула без задніх ніг. Навіть тортика не скуштувала. 

Вкриваю її пледом і залишаю кімнату. Наша з Артуром розмова ще не завершена і я маю розповісти йому про Микитюка. Але тільки-но виходжу у коридор, потрапляю в теплі обійми чоловіка і знову про все забуваю. 

– Я цілий день про це мріяв, – видихає мені в губи й цілує так, що подих збивається. Ми заходимо у його кімнату, не розриваючи поцілунку, і я розумію, що не хочу його відпускати. 

Хочу, щоб Артур і Надя завжди були поруч. Хочу бачити його, відчувати ось так близько і ніколи не розлучатися. 

Для того, щоб усе так і було, потрібно бути чесною з ним. Я маю розповісти не лише про Микитюка. Треба з себе розпочати. З власних таємниць. 

– Я кохаю тебе, – видихаю в момент, коли ми стаємо одним цілим до кінця. 

– А я тебе, – усміхається і змушує кусати вуста від задоволення. 

Я засинаю у його теплих обіймах, втомлена, але щаслива. Обіцяю собі вже завтра з усім розібратися. Знаю, що Артур розізлиться, але він має зрозуміти… Це було неправильно – видавати себе за іншу людину, але що зроблено – то зроблено, тому я можу тільки спробувати все виправити… і вірити, що він мені пробачить. 

Наступного ранку прокидаюсь у кімнаті одна. Артура немає, і, швидше за все, я не побачу його до самого вечора. Це погано, адже я маю так багато йому сказати. 

Надя також прокидається, і, поки приймає душ, я дістаю з шафи речі, які вона сьогодні має одягнути. Лакі вже тут, бігає поруч і чекає, коли ж нарешті з ним пограються. 

Коли спускаємось вниз, Надя несе цуценя на руках і голосно сміється, коли воно своїм шершавим язиком облизує її щоку. Я рада, що їй сподобався подарунок. Оскільки у цієї дівчинки зовсім немає друзів, цей собака може стати ним. 

– А де тато? – питає Надя у Тетяни Павлівни, коли розуміє, що він не з'явиться на сніданок.

– Так він ще з самого ранку на роботу поїхав. Сказав, що справ багато, – відповідає жінка.

Видно, що Надя засмучується. Здається, вона почала звикати, що тато більше часу проводить вдома, і я також.

Після сніданку Надя йде на вулицю гуляти з Лакі, а я разом з ними. Кілька разів ловлю себе на думці, що хочу набрати Артура, але не роблю цього. Розумію, що у нього багато справ, тендер на носі, а ще треба з працівниками розібратися і знайти зрадників. 

Саме тому чекаю до вечора, щоб поговорити сам на сам і розповісти все за порядком.

– Катю, я знаю, де тато тримає всі картини мами, – заявляє Надя, коли ми повертаємось у дім. 

– І де ж? – цікавлюсь. 

– Це кімната в кінці коридору, – стишує голос. – Тільки він ніколи не дозволяв мені туди заходити, а я так хочу на них подивитись. 

– То, може, варто попросити у нього показати їх? – питаю. – Хіба ж він зможе тобі відмовити?

– Ну, не знаю, – зітхає дівчинка. – Я боюсь… 

– Чому? – дивуюсь. – Це ж пам'ять про твою маму і ти маєш повне право побачити їх. 

– А може, ти попросиш його показати картини? – випалює дівчинка. – Я впевнена, що він тебе послухає!

– Чому ти так думаєш? – дивуюсь. 

– Я бачу, як він на тебе дивиться, – усміхається дівчинка. – Ти йому подобаєшся.

Надя говорить це так тихо, наче боїться, що нас можуть почути. Чесно кажучи, я не думала, що вона так добре все помічає. Або ж це ми погано приховуємо свої почуття. 

– Думаєш? – хмикаю.

– Впевнена! – випалює. – То як? Ти запитаєш? 

– Запитаю! – кажу. Не хочу її засмучувати, тому погоджуюсь, хоча й розумію, що не варто мені лізти у це. Ми з Артуром жодного разу не говорили про його колишню дружину, і якщо він сам не розпочав цю розмову, отже, не хоче повертатися у минуле. 

Артур затримується на роботі, а я вирішую не лягати спати, поки ми не поговоримо. Розумію, що відтягувати далі немає сенсу, тому чекаю на нього у вітальні. Практично засинаю, коли гримають вхідні двері, і різко сідаю, готуючись до найважливішої розмови у моєму житті. 

– Чому ти тут? – здивовано питає Артур, коли бачить мене.

– На тебе чекала, – кажу, наблизившись до нього. – Як справи в офісі? 

– Нам вдалося знайти тих, хто гальмував всю роботу. Твій проєкт затверджено і за кілька днів буде відправлено на тендер. Після незначних доопрацювань, – розповідає Артур. 

– Нічого собі! Це хороші новини! – радію. 

– Ти врятувала мене, Катю, – Артур обіймає, а мене наче холодною водою обливає. Ім'я сестри викликає неприємний мороз по шкірі. Я більше не хочу, щоб він називав мене так. Але чи буде його голос таким теплим, коли Артур дізнається правду?