Розділ 21

– У мене дві освіти, – випалюю перше, що на думку спадає. – Ну знаєш, я не могла визначитись, чого хочу більше, тому здобула дві вищі освіти.

– Нічого собі, – Артур явно здивований. Дуже сподіваюсь, що він не стане перевіряти мої дані, а то буде мені дуже й дуже несолодко. – Ну тоді показуй, що ти вмієш. 

Полегшено видихаю і берусь переглядати все, що до цього моменту було зроблено працівниками Артура і ним самим. Загалом, ідея мені подобається, все так сучасно і широкомасштабно, але якщо копнути глибше…

– А як будуть розподілені кімнати чи то палати? Це ж лікарня, так? – питаю зацікавлено. 

– Лікарня, – киває. – Ми ще до цього не дійшли. Відділ проєктування якраз над цим працює. 

– Якщо хочеш, я можу накидати свій проєкт під це планування. Ти тільки скажи, де що має бути, – заявляю. 

– Ти серйозно? – усміхається Артур. – Хочеш змінити роботу? 

– Що? Ні! – випалюю. – Просто мені цікаво створювати щось нове. З такими великими проєктами я ще не працювала. До того ж це не займе багато часу. Мені потрібен тільки ось цей план і твоє бачення того, що має бути всередині. 

– Я попрошу мого заступника скинути всі дані сюди, і сьогодні ввечері ти зможеш почаклувати над планом. А зараз давай шукати собаку Наді, а то зараз скажеш ще щось про себе – і я остаточно переконаюсь, що зовсім тебе не знаю, – Артур говорить таким тоном, що мені страшно стає. Він реально здивований, і це зрозуміло. 

Мені не варто виходити за межі власної історії. Чим більше я буду розповідати про себе, тим більше запитань виникатиме в Артура. А мені цього не треба. 

Згортаю план, над яким він працював до мого приходу, і вбиваю у пошуку купівлю цуцика. Одразу ж з'являється багато варіантів, і я знову гублюсь. Уявлення не маю, яка це має бути порода. Хоча… 

– Давай пошукаємо лабрадора! – пропоную Артуру. – Ці собаки можуть бути чудовими друзями діткам. 

– Як скажеш, – Артур цілує мене у потилицю і відходить, щоб відповісти на дзвінок. Поки він розмовляє, виписую кілька варіантів і телефоную, щоб уточнити деталі. 

З п'яти варіантів, які мені подобаються, залишається тільки два. Дуже сподіваюсь, що при зустрічі все буде добре й один з цих милих цуциків поїде з нами до Наді. 

– У мене є два варіанти, – кажу, коли Артур закінчує дзвінок. – Ти працюй, а Давид мене відвезе. 

– Разом поїдемо, – Артур закриває кришку ноутбука і подає мені свою руку, за яку я одразу ж хапаюся. – Все-таки це подарунок моїй доньці. 

– А як же твоя робота? – радію, але трохи ніяковію, адже знаю, що зараз в Артура багато справ. 

– Робота почекає. Один відомий дизайнер пообіцяв мені допомогу у плануванні приміщень, тому я можу трохи відпочити, – він усміхається, і я також. Артур мені довіряє, і це не може не тішити. 

Ми залишаємо його кабінет, тримаючись за руки. Обличчя секретарки в цей момент треба бачити. Здається, вона досі не вірить, що я – дівчина Корсакова. Та що там вона! Я сама досі не вірю, хоча він стільки разів переконував мене у цьому! 

Спочатку їдемо за першою адресою, але там на нас чекає невдача. Артур починає розпитувати про щеплення та паспорт собаки, і виявляється, що не всі документи в нормі. 

Трохи засмучуюсь, адже цуцик мені дуже сподобався. Та є ще один варіант. Останній. Коли бачу цього красунчика, одразу ж беру його на руки. Цуценя шалено миле і постійно тягнеться до мого обличчя, щоб лизнути. 

На щастя, всі документи в нормі, щеплення зроблені, і Артур розплачується за нашого нового члена родини. Коли сідаємо в автомобіль, щоб їхати  додому, цуцик мало на голову мені не вилазить. 

– Я починаю ревнувати, – серйозним тоном заявляє Артур. Попереду сидить водій, а на пасажирському місці Давид. Здається, Артура це зовсім не бентежить. Або ж Давид в курсі наших стосунків. 

– Тепер ти знаєш, як це, – фиркаю. – Мені також не подобається твоя секретарка, але ж я мовчу!

Випалюю це і розумію, що ні, не мовчу. Мій язик живе своїм життям і не чекає, поки мозок складе цілісну картинку, щоб не молоти всяку дурню. 

– Ти ревнуєш? – Артур нахиляється до мене, а цуценя не гає часу дарма і проводить язиком по колючій щоці Корсакова. 

– Ти йому сподобався, – сміюсь. 

– Ти не відходь від теми, Катю, – Артур наче не злиться на малого і навіть гладить його за вухом. При цьому він не зводить погляду з мене. – Ти ревнуєш?

– Ще і як! – випалюю і відчуваю, як горить обличчя. – Твоя секретарка – дуже ефектна дама! 

Чую, як пирскає від сміху на передньому сидінні Давид, і Артур також усміхається.

– Хочеш, я її звільню? – питає. 

– Ти серйозно? – дивуюсь. 

– Абсолютно. Якщо ти мені не довіряєш, я візьму на роботу чоловіка. Хочеш? – цілком серйозно питає. 

– Не треба. Я тобі довіряю. А от їй – ні, – бурчу. – Тому дивись мені! Я не хочу ділити тебе з силіконовою лялькою. 

Давид знову пирскає, а Артур цілує. Йому байдуже на те, що ми не самі, і це так мило. А найголовніше, додає надії, що у нас дійсно все серйозно.