Розділ 20

Наступні кілька днів я знову практично не бачу Артура. Він рано їде на роботу і пізно повертається. Я вже сплю, тому нам не вдається побути разом. Від Давида вдалося дізнатися, що компанія Корсакова бере участь у якомусь дуже серйозному тендері на будівництво лікарні. Саме тому Артур і пропадає на роботі, адже конче хоче перемогти. 

– Катю, а що ти подаруєш мені на день народження? – питає Надя за сніданком і тим самим повертає мене в реальність із важких думок. 

– А коли у тебе день народження? – здивовано питаю. 

– Ти не знаєш? – хмуриться. – Завтра!

– Ого! Так швидко, – радію, що Надя сама розпочала цю тему, а то було б не дуже гарно, якби завтра я залишила її без подарунка. – А що ти хочеш? Є якісь побажання?

– Ну… я хочу собаку, але тато проти домашніх тварин, – зітхає. – Він начебто змирився та обіцяв купити, якщо іспит складу, але я не склала. Знову купить мені якусь ляльку, якими я давно не граюсь. 

– Тоді і я ляльок купувати не буду, – усміхаюсь. 

Чесно кажучи, уявлення не маю, що можна їй подарувати. Дівчинка хоче собаку, але, знаючи впертість Артура, буде важко його переконати. 

– Надійко, ти не проти, якщо я на кілька годин у місто поїду? – питаю після сніданку. 

– Мені за подарунком? – її очі миттєво загоряються цікавістю. – Звісно, їдь!

Вона міцно мене обіймає і біжить на другий поверх, ну а я вирушаю на пошуки Давида. Треба ж, щоб хтось відвіз мене до Артура. 

– Ти ж розумієш, що спочатку я маю запитати у самого Артура? – заявляє Давид, коли розповідаю йому про свій план.

– А давай зробимо йому сюрприз! – прошу і дуже сподіваюсь, що чоловік мене послухає. 

– Хочеш мене підставити, Катю? – зітхає. 

– Зовсім ні! Хочу зробити для Наді незабутній день народження! 

– Добре, але якщо Артур розізлиться, що я тебе привіз, буде на твоєму сумлінні! – випалює, а я мало на місці не стрибаю від щастя. 

Поки їдемо, починаю хвилюватися. Можливо, дійсно варто було б попередити Артура про мій візит? А що, коли його немає в офісі? Буду там стовбичити до його повернення?

Та хай там як, відмовлятися від свого плану не хочу. Постійно нагадую собі, що роблю це заради Наді й все точно має минути добре. 

Офіс компанії Корсакова розташований у височезній будівлі зі скла та металу. Давид заходить зі мною всередину і вітається з іншими охоронцями. Мабуть, без нього мене б і на поріг не пустили. 

– Далі сама, – заявляє, коли зупиняємося біля ліфтів. – Тобі на дев'ятнадцятий поверх. У приймальні скажеш, хто ти, і дівчина тебе пропустить.

– Дякую за допомогу! – кажу щиро.

– Я в автомобілі тебе почекаю, – Давид йде, а я трохи невпевнено заходжу в ліфт. Тільки-но збираюсь натиснути кнопку, як до мене приєднується високий чоловік у костюмі. 

– Дякую, що почекали, – він усміхається, а я тільки головою киваю. Одразу відмічаю дорогий годинник у нього на зап'ясті і явно не дешевий костюм. Мабуть, також якийсь бізнесмен, який працює тут. – Вам на який?

– Дев'ятнадцятий, – кажу стримано, і чоловік тисне кнопку саме з моїм поверхом. Отже, він їде ще вище. 

– Ви в офіс до Корсакова? Працюєте там? – цікавиться і розглядає мене з голови до ніг. 

– Хіба я схожа на секретарку? – питаю, а він усміхається. Маю визнати, що усмішка у нього приваблива. Та й сам чоловік гарний, але я нічого до нього не відчуваю. 

– Тоді хто ви? – чергове запитання. 

Трохи не розумію, чому йому так цікаво, хто я така. Так, у своїй сукні з квітами я мало нагадую працівника офісу, але ж це не привід ось так запитувати у мене про все. 

– Нехай це залишиться таємницею, – загадково усміхаюсь. – Я ж не питаю, хто ви та що тут робите.

– Так я сам можу сказати, – заявляє. –  Кирило Микитюк. Приїхав на ділову зустріч.

– Катя, – стримано відповідаю. 

– От і познайомились, Катю, – говорить, і саме в цей момент двері ліфта відчиняються на потрібному мені поверсі. – До зустрічі! Сподіваюсь, вона ще буде! 

Мені не доводиться нічого відповідати, тому що ліфт знову зачиняється і цей дивний, але цікавий, чоловік їде далі. Я ж збираюсь з силами та прямую у приймальню, де за столом мене зустрічає ефектна білявка…

Ревність миттєво розноситься судинами, і я ніяк не можу підняти очі вище розкішного бюста цієї дами. 

– Доброго дня! Ви помилилися поверхом? – питає дівчина і розглядає мене так, наче я муха на її дорогих туфлях. 

– Та ні, я туди потрапила, – кажу стримано. – Мені потрібен Артур. Він у кабінеті?

– Ви серйозно зараз? На зустріч з Артуром Вікторовичем потрібно записуватись, – цідить дівчина. – Краще вам піти, а не то я охорону викличу. 

– Може, для початку ви йому скажете, що прийшла Катя? – все ще сподіваюсь, що вона до мене дослухається. 

– Ні, ну це нахабство просто! – дівчина хапається за телефон, щоб викликати охорону, а я користуюсь моментом і поспішаю до дверей, на яких висить табличка з ім'ям Артура.