Розділ 15

Ми з Артуром та Давидом прочісуємо весь ресторан, але Надя наче крізь землю провалилася. Чим більше минає часу, тим неспокійніше мені стає. Артур мовчить, але я розумію, що зараз він дуже злий. 

Я мала за нею дивитися. Я ж для цього тут, а сама цього не робила… Саме тому Артур має повне право на мене ображатися. 

– Всередині її немає, – говорить Давид. – Подружки кажуть, що вона попрощалася з ними й вони більше її не бачили. 

– А що їм ще говорити? – цідить Артур. – Ходімо на вулицю, треба там шукати. 

Йдемо на задній двір, з якого відкривається вигляд на парк. Якщо Надя пішла туди, знайти її буде важко. 

– Пробач. Я не думала, що Надя може втекти, – кажу, намагаючись встигнути за Артуром. 

– Я вже зрозумів, що ти не думала! – цідить Артур, а мені так боляче стає. Здається, наче все те хороше, що з'явилося між нами за ці дні, розбилося на друзки. І все через мене.

– Треба розділитися. Так буде швидше, – командує Давид. – Катю, ти йди туди, а ми в інший бік.

Не збираюсь обурюватися і тільки стримано киваю. На вулиці стемніло, а ліхтарі, які тут є, заледве освічують невеличку територію. 

– Надійко! – кричу і мало зважаю на те, що на вулиці прохолодно і вітер зривається. Тільки дощу до повного щастя і не вистачає! – Надю!

Якоїсь миті десь неподалік чується схлипування, і я різко завмираю. Схлипування повторюється, і тепер я точно знаю, звідки йдуть ці звуки. Ступаю підборами у траву і підтримую сукню, щоб не заплутатися в ній. 

– Надю, ти тут? – кричу – і вмить стає тихо. Здається, вона не хоче, щоб я її знаходила. – Надю, будь ласка, ти нас лякаєш!

Роблю ще крок і відчуваю, як нога грузне у якійсь дірці. Не втримавшись, падаю на один бік просто у траву, а ногу обпікає від болю. 

– Катю! – Надя вибирається з-під якогось куща і міцно обіймає мене за шию. – Пробач. Ти забилася? 

– Ні, впала просто, – болить страшенно, але я не хочу її лякати. Тішить хоча б те, що вона поруч і нічого поганого з нею не сталося. – Чому ти втекла? Ти хоча б уявляєш, як я злякалася? 

– Пробач, – схлипує Надя. – Просто ті дівчата мене образили. Коли я сказала їм, що у мене немає мами, вони назвали мене сиротою і сміялися з мене.

– Ти не сирота, – міцно її обіймаю і намагаюсь заспокоїти. – У тебе є тато, який тебе дуже любить.

– І ти? – питає  надією.

– І я, – відповідаю. 

Небо розсікає блискавка, і я розумію, що треба негайно повертатися, інакше ми ще й під дощ потрапимо. Встигаємо пройти тільки пів дороги, коли нам назустріч виходять Артур з Давидом. 

Моя нога так сильно болить, що плакати хочеться, але я намагаюсь не шкутильгати та не привертати до себе уваги. 

– Надю! – Артур кличе доньку до себе і, коли вона підбігає, підхоплює її на руки. Дивлюсь на них і розумію, що Артур дійсно дуже сильно любить доньку. Головне, щоб і Надя це відчувала і не вважала себе самотньою. – Повертаємось! Зараз дощ буде!

Артур так і несе Надю на руках, а я намагаюсь не відставати, хоча зробити це доволі важко.

– Що з тобою? – питає Давид, уважно мене розглядаючи.

– Усе добре, – кажу доволі переконливо. – Туфлі трохи натерли. 

Не знаю, чи вірить він мені, але питань більше не ставить. Так і йдемо всі разом, і я нарешті полегшено видихаю. Надя в безпеці, і це зараз найголовніше. 

Коли сідаємо в автомобіль, наші з Артуром погляди на мить зустрічаються. Тільки він першим відвертається, наче не хоче мене бачити. 

Всередині все стискається від болю, і я не можу зрозуміти, чому він так зі мною. Я сама знаю, що провинилася, але ж Надя ціла і ми нарешті повертаємось додому. 

Всю дорогу їдемо мовчки. Починає накрапати дощ, а треба ще в будинок піти, переодягнутися і речі забрати. 

– Надю, залишайся тут. Катя все принесе, – говорить Артур, коли автомобіль зупиняється біля будинку. Так навіть краще, якщо чесно. Не варто дівчинці мокнути під дощем. 

Та коли стаю ногами на асфальт, так боляче стає, що плакати хочеться. Взагалі не знаю, як дійду до кімнати, ще й на другий поверх треба піднятися.

Дощ посилюється, тому зціплюю зуби й таки йду, трохи шкутильгаючи. Але Артур з Давидом цього не бачать, тому що вже зайшли в будинок. 

Підняття на другий поверх стає для мене ще тим випробуванням. Мені ще ніколи не було так важко і боляче одночасно. Коли ж таки вдається вийти, знімаю туфлі та бачу, як сильно опухла кісточка. Мені це зовсім не подобається, схоже, ногу я таки вивихнула. 

Переодягаюсь у джинси та футболку, а на ноги взуваю кеди. Так трохи краще, але все одно болить страшенно. На щастя, наші з Надею речі забирає Давид, а мені залишається тільки дістатися до автомобіля.  

Коли сідаю в салон, доводиться зібрати мокре волосся у гульку. Футболка і джинси промокли й тепер липнуть до тіла. Тільки-но рушаємо, Давид вмикає обігрів, і зовсім скоро в салоні стає тепло. Надя засинає у мене на плечі, а я не можу… як би сильно не хотіла цього.