Розділ 13

– Ем… я того… хотіла… – блін, і як зібрати докупи хоча б одну нормальну думку?! 

– Проходь! – Артур вирішує не тримати мене на порозі та пропускає у свою кімнату. Дарма він це робить! А я дарма погоджуюсь.

Переступаю поріг і намагаюсь не витріщатися надто відкрито на його тіло. Зробити це доволі важко, адже Артур продовжує стояти в одному рушнику, ще й руки на грудях складає. А якщо рушник, не дай Боже, спаде? Що тоді буде? 

– Я хотіла запитати, як минула розмова з мамою. Знаю, що це не моя справа, але… – випалюю на одному подиху, а Артур чомусь усміхається.

– Не хвилюйся. Я вже великий хлопчик і можу за себе постояти, – відповідає доволі спокійно. 

– Я розумію, просто… 

– Просто хвилюєшся? – Артур робить крок назустріч – і відстань між нами стає катастрофічно малою. – Знаєш, якби щось подібне сталося у перші дні нашого знайомства, я, мабуть, розізлився б. Але зараз приємно здивований. Вже й забув, як це – коли за тебе хтось хвилюється. 

– Це я для Наді. Вона також трохи напружена через усю цю ситуацію, – випалюю перше, що на думку спадає. 

– Для Наді? – перепитує Артур, а мені здається, що він зовсім мені не вірить. – Чи для себе?

– Я краще піду. Пізно вже, а завтра важкий день, – намагаюсь обійти Артура і втекти з його кімнати, але він не дає цього зробити. Хапає за руку і змушує зупинитись. 

– Я тобі подобаюсь, Катю? – питає прямо, а я готова крізь землю провалитися. І що йому відповісти, якщо сама нічого не розумію? 

Краще нехай уже впаде цей рушник і я зможу втекти. Головне, що не доведеться відповідати на це запитання. 

Та рятує мене не рушник, а стук у двері. Я ще ніколи так не раділа небажаним гостям. Чи все-таки бажаним… 

Артур роздратовано видихає і відпускає мене, а я прямую до дверей, щаслива, що скоро буду у своїй кімнаті.

– Не поспішай! – чоловік кладе свою долоню на двері й не дає мені їх відчинити. 

– Чого це? – бурчу.

– Як ти збираєшся пояснювати тому, хто прийшов, що ми тут робимо у такому вигляді? – Артур здіймає брови, а я приречено видихаю. 

Точно! І як я про це не подумала?

– І що тепер робити? – шепочу.

– Сховайся у шафі, – киває на моє можливе місце сховку, а я власним вухам повірити не можу. 

– Ти серйозно зараз? – ціджу.

– Ну… тоді я відчиняю, – Артур сам тягнеться до ручки, і тепер вже я його зупиняю, схопивши за зап'ястя. 

Стукіт повторюється, і одночасно з ним я киваю головою на знак згоди. Корсаков тільки хмикає, і мені здається, що вся ця ситуація його веселить. Весело йому, а от мені зовсім ні! 

Він відчиняє для мене двері та чекає, поки залізу в шафу. Добре, що тут достатньо місця і можна стояти в повний зріст. Артур мені підморгує, перед тим як двері зачиняються, а у мене з'являється бажання показати йому язика.

Кілька секунд усе тихо. Чую, як відчиняються двері, а тоді до мене доноситься голос… Ніни! А вона якого біса прийшла сюди?! 

– Чому ти прийшла? – невдоволено питає Артур, і тут я його повністю підтримую. 

– Хіба ти не чекав на мене? Я скучила… 

Що? Що?! Мені почулося, чи як? Тільки б почулося! Тільки б почулося! 

– Ніно, може, досить? Між нами нічого не може бути. У тебе весілля завтра. Ти вагітна від мого брата! 

– Але я тебе кохаю! Завжди кохала! – випалює ця божевільна. – Я з ним одружуюсь тільки тому, що ви однакові. Але Арсен і близько не такий, як ти. Ти розумний, сильний та.. 

– Досить! – Артур її зупиняє, а я прикриваю рота рукою, тому що відчуваю, як до рота нудота підступає. Мене справді зараз вирве від цієї божевільної сімейки! 

– Ну чому досить? Давай проведемо цю ніч разом, – навіть уявляти не хочу, як ця божевільна вагітна дамочка зібралася спокушати Артура. Уява вже малює картинки одна яскравіша іншої, і нудота стає ще більш відчутною. 

Здуріти можна! Оце вчасно я зайшла!

Розумію, що свого роботодавця треба рятувати, і не вигадую нічого кращого, як буквально вистрибнути з шафи поміж цих двох.

– Сюрприз! – кричу і стаю так, щоб прикрити собою Артура. – Не чекала?

– А ти що тут робиш? – розгублено кліпає довгими віями Ніна. – Артуре, що вона тут робить?! 

– Це я у тебе запитати хочу! Ти, взагалі-то, без п'яти хвилин дружина іншого чоловіка. Ой, як негарно, Ніночко! Тепер розумію, що перше враження про людину може бути оманливим. 

– Ти спиш з Артуром? – цідить невдоволено, а мені у всій цій ситуації шкода не її, а дитину, яка ще не народилася. Як з такою мамою можна вирости адекватною особою? 

– Не твоя справа! А тепер вали, а то я можу весь дім своїм криком підняти й ніякого весілля не буде! – ну так, я перебільшую. Кричати точно не буду, але ж вона про це не знає. 

Сподіваюсь, що піде, бо якщо ні – доведеться вигадувати інший план порятунку Корсакова. Цікаво, він хоча б мені подякує, коли все це закінчиться? Хух, спірне питання…