Розділ 12

– Замовкни! – Артур підводиться на ноги й, здається, збирається вдарити брата. 

– Що, будеш кулаками махати? Здається, нічого не змінилося за ці роки, – Арсен явно провокує брата і тим самим показує себе з найгіршого боку.  

– Артуре, не треба, – торкаюсь його плеча, і Корсаков переводить погляд на мене. 

Зараз мені дуже його шкода. Я розумію, що йому важко. Він не ладнає з братом та матір'ю. Але заради батька терпить усе це. 

– Правильно. Слухай свою підстилку. Ти завжди вівся на таких бідних овечок, – Арсен не розуміє, що переходить всі межі. Або ж якраз навпаки – робить це навмисне. 

В Артура вривається терпець, і я його розумію. Він б'є брата в живіт, і той згинається навпіл. Мабуть, не очікував Арсен, що Артур зробить це. А Артур молодець. Не став бити по обличчю. 

– А тепер послухай мене. Більше жодної гривні ти від мене не отримаєш. Після весілля батько їде в приватний центр, а ти сам прикривай свій зад. Сподіваюся, що Ніна скоро зрозуміє, яка гнила у тебе натура, і викине зі свого життя як непотріб. 

Артур відштовхує брата, і той падає на підлогу. Сам Корсаков поправляє волосся і повертається обличчям до мене. 

Я хочу його підтримати, але не знаю як. Саме тому торкаюсь своєю рукою його, і погляд чоловіка опускається вниз.

– Катю… – я зовсім забуваю про Надю, яка прибігає до нас зі зірваною ромашкою. – Ой, а що сталося?

– Твій дядько перечепився і впав, – говорить Артур. 

Арсен тим часом підводиться на ноги, стріпує штани від бруду і дивиться на брата так, наче збирається його вбити. 

– Маленька, як дивишся на те, щоб поїхати в місто? Покажу тобі кілька цікавих місць, – Артур питає у Наді.

– Я хочу! – радісно випалює. – Катю, ти з нами?

– Ну звісно, – усміхаюсь. 

Одягаю Надю в джинси та футболку, щоб зручно було, і ми вирушаємо. Давид за кермом, Артур поруч з ним, а ми з дівчинкою позаду. 

Мені подобається ідея поїхати кудись. Чесно кажучи, не хочу залишатися в цьому будинку ні на мить. А так Артур проведе час з донькою, а я з ними за компанію. 

Ми гуляємо в центрі міста, відвідуємо реберну, і нарешті мені вдається нормально поїсти. Надя щаслива, міцно тримає тата за руку, поки гуляємо, а ми з Давидом йдемо позаду.

– Вони добряче зблизилися, – говорить Давид і дивиться на мене.

– Так і є. Надя просто світиться, – усміхаюсь. 

– Усе завдяки тобі, – якось дивно усміхається чоловік. – Після твоєї появи розпочалося небувале потепління у стосунках цих двох. 

– Катю, давай підемо в парк! Там атракціони! – кричить Надя і, відпустивши руку Артура, хапається за мою. 

– Давай! – погоджуюсь. Я готова на все погодитись, лиш би Надя так широко усміхалася. 

Поки дівчинка катається на каруселі, Артур її знімає, а я купую собі каву і сідаю на лавку. Давид кудись зникає, коли йому телефонують, тому можу відпочити та насолодитися смачною кавою. 

– Це була хороша ідея, правда? – Артур сідає поруч, і тепер ми разом слідкуємо за тим, як Надя весело сміється і махає нам руками. 

– Чудова, – погоджуюсь. – Перебування в тому домі – це наче перевірка на міцність. В першу чергу – для тебе. 

– Мабуть, не варто було везти сюди Надю, – зітхає. – Я хотів показати її батькові. Це було його бажання. 

– На щастя, вона ще мала і не розуміє усього, що тут відбувається. Тому не варто тобі за це хвилюватися. Головне – протриматися до завтрашнього вечора і зі спокійним сумлінням поїхати додому, – відповідаю. 

– Якби ж це було так просто, – Артур виглядає дуже розбитим і сумним. Я розумію, що йому важко, і хочу якось підтримати, але не знаю як.. 

Ідея приходить несподівано. Коли до нас повертається Надя, пропоную усім піти на чортове колесо. Якщо чесно, я трохи боюсь висоти, але сподіваюсь, що в компанії цих двох нічого поганого не станеться. 

Коли займаємо свої місця і колесо починає рухатися, нагадую собі маленьку злякану дівчинку. Хоча Надя он яка щаслива й Артур спокійний. Чого ж мене так трусить? І це ми ще практично на землі… 

– Усе гаразд? – питає Артур, коли наші сидіння починають підніматися все вище і вище. – Ти така бліда.

– Усе чудово, – хочу усміхатися, але виходить щось незрозуміле. – Просто давно на колесі не каталась. 

Ага, давно! Ніколи я не каталась на чортовому колесі! І ніколи більше не буду. Після сьогоднішнього дня…

– Катю, ти що, висоти боїшся? – питає Надя. Здається, у мене на обличчі все написано, якщо навіть вона помітила.

– Є трохи, – кажу, і Артур одразу ж накриває мою руку своєю. 

– Тобі погано? – питає стурбовано і прискіпливо розглядає моє обличчя.

– Та нормально все, – кажу і дивлюсь вниз. Не розумію тільки навіщо… – Ой! 

Здається, Артур зовсім мені не вірить. Він відпускає поручень й однією рукою огортає мої плечі, змушуючи пригорнутись до нього. Тепер моя голова у нього під підборіддям, і так ніяково стає.