Розділ 10

– Щось сталося? Чому ти тут? – Артур відкладає всі свої справи та зацікавлено мене розглядає. 

– Нічого не сталося, – кажу і сідаю в крісло навпроти нього. Річ у тому, що Надя сказала мені, що ніколи не бачила своїх дідуся та бабусю. Це правда?

– Так, це правда, – відповідає так спокійно, наче в цьому немає нічого дивного. 

– Але… чому? – випалюю. – Невже ти ніколи не хотів їх познайомити? А вони? Вони не проявляли бажання познайомитись з онукою?

– Видихни, Катю, – Артур начебто не злиться, але я-то знаю, що все може змінитися будь-якої миті. – Річ у тім, що я не спілкувався з рідними протягом восьми років. Можливо, навіть трохи більше. Вони були проти того, щоб я одружувався з мамою Наді. Для них вона була мисливицею за моїми грошима. Коли ми одружувалися, ніхто з моїх рідних не прийшов.

– Ого! – це все, що я можу сказати. Чесно кажучи, я здогадувалася, що між Артуром і його рідними не все спокійно, але щоб так… – Але ж Надя їхня онука. Як так можна?

– Виявляється, можна, – знизує плечима чоловік. – Маю сказати, що це було не моєю ініціативою їхати на це весілля. Мама сама нас запросила. Не знаю, чи прокинулось у них сумління, чи тут щось інше, але я вирішив поїхати. Все-таки у Наді є дідусь та бабуся. Вона має право познайомитися з ними. 

– Ти впевнений, що вони будуть добре до неї ставитися? – питаю схвильовано. 

– Не знаю. Якщо почую хоча б одне криве слово у її бік, це буде наша остання зустріч, – відповідає. – Тому я хочу попросити тебе бути уважною до моїх родичів. Як би дивно це не звучало, але я нікому з них не довіряю. 

Це дійсно звучить дивно, але після того, як я почула його розповідь, картина потроху збирається докупи. Це що виходить? Коли померла мама Наді й Артур залишився з малолітньою донечкою, йому ніхто не допоміг?

Це жахливо просто… У мене немає слів… 

– Про що думаєш? – питає Артур, а я виринаю зі своїх думок у реальність. – Ти, мабуть, шокована.

– Не те слово, – хмикаю розгублено. – Знаєш, якби я мала можливість сказати свою думку, то, мабуть, була б проти цієї поїздки. Я зовсім не знаю твоїх батьків, але з твоїх слів зрозуміла, що їм байдуже на Надю. І це жахливо. 

– Чесно кажучи, я довго вагався, чи варто їхати. А коли запитав у Наді, вона сказала, що хоче побачити своїх родичів. Я роблю це заради неї. І заради неї я готовий порвати зв'язок з родиною до кінця, якщо хтось хоча б спробує її образити. 

Мені важко повірити, що Артур так легко ділиться зі мною своїми переживаннями. Він не зобов'язаний цього робити, але… ми спілкуємось не як няня зі своїм роботодавцем. Таке відчуття, що між нами щось глибше. 

– Мені треба повертатися до Наді. Речі зібрані, але… вона також трохи хвилюється, – підводжусь з крісла і збираюся йти, але Артур встає, обходить стіл і зупиняється навпроти мене. 

– Я збив тебе з пантелику своїми словами? – питає тихо, уважно мене розглядаючи. 

– Я розгублена, – відповідаю чесно. – З першого дня нашого знайомства мені здавалося, що ти пихатий та зарозумілий. А ще, що ти зовсім не любиш свою доньку. Але зараз я зрозуміла дещо інше. Ти хороший тато. Моментами надто багато від Наді вимагаєш, але… вона поруч з тобою.

– Ти так швидко змінила свою думку про мене? Все через ту розповідь? – цікавиться.

– Я навіть уявляти не хочу, як це – втрачати кохану людину. Тобі вдалося впоратися зі своїм горем. Принаймні збоку не видно, що тобі важко. Можливо, ти добре навчився ховати свої почуття.

– Я не часто відкриваю комусь своє серце, Катю, – Артур ховає руки в кишені штанів і здається таким спокійним. – Я і цього разу не збирався цього робити. Просто ти маєш бути в курсі, щоб вчасно реагувати. Я збирався ввести тебе в курс справ завтра, але ти мене випередила. 

Ну ось, а я-то думала, що Артур став більше мені довіряти, а він відкрився лише тому, що іншого вибору не було. 

– Будемо сподіватися на краще. Можливо, твої батьки нарешті приймуть Надю, – кажу стримано.

– Можливо, – киває. – Та не треба дуже сподіватися на це. Я знаю їх надто добре. Не всіх людей змінює час. Моїх батьків так точно.

Наступного ранку прокидаюсь схвильованою і розгубленою. Кілька разів перевіряю сумку Наді, чи нічого не забула, і заодно свою, тому що голова чомусь зовсім не варить. 

Давид складає наші речі в багажник і сам сідає за кермо. Артур спереду, поруч з ним, а ми з Надею позаду. Тільки-но автомобіль рушає, до мене приходить розуміння, що я уявлення не маю, куди ми їдемо. 

– Дорога не близька, тому можете поспати ще трохи, – говорить Артур, наче думки мої прочитавши. 

– А куди ми їдемо? Я ж не запитала навіть, – кажу.

– У Луцьк. Я родом звідти, – пояснює Артур. – На місці будемо через шість годин приблизно. 

Чесно кажучи, я ніколи б не подумала, що Артур не зі столиці родом. Виходить, колись він приїхав сюди здобувати своє місце під сонцем і досягнув таких висот. Як цікаво виходить. З кожним днем я дізнаюсь про нього все більше й більше. 

Дуже швидко Наді набридає сидіти в одній позі, і мені доводиться дати їй свій телефон, щоб грала ігри. Коли ж зупиняємось на заправці, Артур приносить мені каву, а доньці – сік.