Розділ 7

Даша

Весь день не можу знайти собі місця. Розумію, що не варто хвилюватися, адже Артур дорослий чоловік і сам розуміє, як йому краще, але мені це мало допомагає. 

Зранку він виглядав просто жахливо. Я навіть подумати не могла, що ідеальний Корсаков може бути таким. Так уже склалося, що температура всіх нас під одну планку рівняє. Соплі та кашель не обходять навіть багатіїв. 

Добре хоча б те, що Надя не захворіла. От у неї здоров'я краще, ніж у її татка. Дівчинка мало до стелі не стрибала, коли дізналася, що я залишаюсь. Я також рада, адже це значно краще, ніж шукати десь двадцять тисяч на штраф. 

В обід ми їдемо в місто, тому що у Наді за планом плавання. Цього разу я навіть радію, що дівчинка вчиться цієї справи. А от я води боюсь, і, мабуть, нічим цього не виправити.

– Ти також можеш займатися, – говорить Надя, поки їдемо в місто. 

– О, ні! Я пас, – випалюю емоційно. 

– Що таке? Ти не вмієш плавати? – цікавиться Давид з переднього сидіння. 

– Не вмію. Колись боялась, а зараз надто пізно вчитися, – відповідаю.

– Вчитися ніколи не пізно, – додає Надя. – Просто ти боїшся.

– Мабуть, так і є, – знизую плечима. 

Поки Надя в басейні з тренером, я займаю місце на трибунах. Слідкую за її успіхами та усміхаюсь. Здається, плавання дівчинці подобається. Це добре. 

– Тримай! – поруч зі мною сідає Давид і передає склянку з кавою. Іншу залишає у себе.

– Дякую, – кажу щиро. Не очікувала на такий сюрприз від охоронця.

– Отже, ти стрибнула у воду, зовсім не зважаючи на те, що не вмієш плавати. Дуже відчайдушно, Катю, – заявляє Давид.

– Ти як Артур, – фиркаю, а тоді роблю ковток. – Насправді я дуже сильно злякалася за Надю і про це навіть не подумала. 

– Ти дивна, але цікава, – усміхається чоловік. – І Надя тебе любить.

– Ну дякую, – хмикаю. – Просто мені шкода цю дівчинку. Вона нещасна.

– Можливо, – Давид не погоджується, але й не сприймає в штики мої слова. – Але ж ти можеш змінити ситуацію, чи не так? Артур дав тобі ще один шанс. Не хочеш спробувати примирити його з донькою?

– Хіба це входить у мої обов'язки? – дивуюсь. – Те, що Артур дав мені ще один шанс, не означає, що я буду вилазити йому на голову. Він дуже неоднозначний. Як дав, так і забрати може. 

– І то правда, – хмикає Давид. На цьому наша розмова припиняється, тому що Надя залишає басейн. 

Коли повертаємось додому, дівчинка грається у дворі іграшками, а я спостерігаю за нею. Постійно ловлю себе на думці, що чекаю на повернення Артура. І чого мене так хвилює цей чоловік? Як завжди, моє добре серце принесе мені купу проблем. 

Коли Надя лягає спати, я йду в душ, а тоді на кухню. Автомобіля Артура досі немає, і, мабуть, я не зможу заснути, поки він не повернеться. 

Вмикаю телевізор у вітальні та дивлюсь якийсь фільм, практично не вдаючись у сюжет. В якийсь момент свідомість таки вимикається, а коли в будинку гримають двері, різко прокидаюсь і намагаюсь пригладити волосся. Вимикаю телевізор і виходжу в коридор саме в той момент, коли там з'являється Артур. 

– Довго ти! – кажу невдоволено і знову піддаюсь якомусь дивному пориву. Торкаюсь долонею гарячого лоба чоловіка – і накриває роздратування. – Так я і думала! У тебе жар! 

– Катю, я втомився як собака. Можеш дати мені спокій? – питає втомлено. 

– Ні, – фиркаю та усміхаюсь. – Прийми поки що душ, а я принесу тобі бульйон і ліки. Тетяна Павлівна варила сьогодні. Думала, ти скоріше повернешся і поїси.

Артур не відмовляється. Киває і йде сходами на другий поверх. Я ж прямую на кухню, розігріваю бульйон і беру ліки, які залишила Тетяна Павлівна. 

Коли зупиняюсь під дверима у кімнату Артура, трохи вагаюсь, чи варто заходити. Все-таки моя гіперопіка може його дістати.  Я ж просто не можу дивитися, як страждає цей чоловік. Він зовсім один, як і його донька. Ну а мені не складно просто допомогти людині. 

Тримаю тацю однією рукою, а іншою стукаю у двері кілька разів. Артур не поспішає мені відчиняти, тому роблю це сама. Повільно переступаю поріг, все ще не до кінця впевнена, чи правильно роблю, а тоді бачу Артура на ліжку. Він зміг тільки піджак зняти і заснув просто в одязі поверх покривала. 

Ставлю тацю на тумбу, а сама наближаюсь до нього. Мені не подобаються темні кола навколо очей чоловіка, і його бліда шкіра також напружує. 

– Артуре! – трясу його за плече і дуже сподіваюсь, що Корсаков не відправить мене під три чорти. – Прокинься! Тобі треба ліки випити!

– Знову ти? – зітхає сонно і протирає очі долонею. – Я що, заснув? 

– Ага, – киваю. – Давай ти спочатку бульйону з'їси, а тоді вже ліки. 

– Ти не відчепишся? – бурчить невдоволено, а мені чомусь весело. Артур мене не проганяє, отже, можна продовжувати. 

– Ні, – хитаю головою і беру в руки тарілку з супом. – Давай спочатку це.

Поки тримаю тарілку, Артур з'їдає кілька ложок. Це мені подобається, тому дозволяю випити ліки. Коли він збирається лягати, прошу встати на хвилинку, щоб я могла розстелити ліжко.