Розділ 6

– Чому ти не переодягнувся? Захворіти хочеш? – питаю, тому що це мовчання між нами напружує. 

– Хвилюєшся за мене? – несподіване запитання від Артура змушує мене налити воду не в чашку, а поза нею. 

– Ой! – відстрибую, коли кип'яток стікає зі стільниці на підлогу, і хапаю в руки ганчірку, щоб витерти все. 

– Давай краще я, – Артур знову дивує. Забирає у мене ганчірку і сам витирає спочатку стільницю, а тоді й підлогу. Кидає мокру ганчірку в раковину і сам доливає воду у мою чашку. – Ось, тримай! 

Він ставить чашку на стіл, а сам спирається на стільницю і складає руки на грудях.

– Дякую, – не можу зрозуміти, що з Артуром не так. Ще зовсім недавно він виганяв мене зі свого дому, а зараз чай для мене готує. Тепер я не розумію, чого чекати далі.

– Ти не вмієш плавати? – питає, коли сідаю за стіл і торкаюсь холодними руками гарячої чашки. 

– З чого ти це взяв? – не хочу йому зізнаватись. Краще нехай думає, що я вмію плавати й впевнено стрибнула у воду, щоб врятувати Надю. 

– Я ж не сліпий, – додає спокійно. – Я бачив, як ти боялася, коли почала тонути. Ти не вмієш плавати.

– Добре, не вмію! І що з того? – сама не розумію, чому починаю злитись. Мабуть, це через дивну поведінку чоловіка. Коли він такий спокійний, варто чекати чогось поганого. Мабуть. 

– Тоді у мене виникає логічне запитання, – Артур сідає навпроти мене та уважно розглядає. – Чому ти стрибнула у воду, якщо сама могла загинути? 

– Дивне запитання, – бурчу. – Надя тонула. Я що, мала дивитись, як вона піде на дно? 

Артур відкидається на спинку крісла, і його, здається, зовсім не бентежить мокрий одяг. До речі, зі скуйовдженим волоссям йому доволі гарно. Наче одразу молодшим став. І добрішим. 

– Дякую, що врятувала мою доньку, – говорить доволі щиро, а я власним вухам повірити не можу. У мене що, галюцинації? Корсаков мені дякує?! – Я досі не можу зрозуміти твоїх мотивів. Не вірю, що люди можуть бути настільки хорошими, але Надя тебе любить. І це ще один факт, який мене дивує, адже ти тут зовсім мало. 

– Просто у тебе чудова донька. Добра та щира, – коли згадую про Надю, одразу починаю усміхатися. Навіть на Артура не зважаю, який погляду з мене не зводить. 

– Думаєш, я поганий батько? – питає прямо, а я… кажу, як є.

– Думаю, що ти заплутався. Я впевнена, що ти любиш Надю, і вона тебе любить. Просто ти не можеш знайти до неї підхід. Всі ці заняття, гуртки, вчителі… Вона дитина, розумієш? Коли востаннє ти проводив з нею час? 

– Давно, – відповідає і якось втомлено проводить рукою по обличчю. – Катерино, я хочу, щоб ти залишилася. Я помилявся. 

– Що, серйозно? – дивуюсь. 

– Абсолютно. Надя не пробачить, якщо я тебе прожену, – додає. – Тільки пообіцяй не виносити мені мозок. І, головне, тримай свою думку при собі, якщо мене вона не цікавить. 

– Без питань! – радісно випалюю. – Тільки у мене також є одна умова! Ні, дві! 

– Які? – мені здається, чи Артур намагається стримати усмішку? 

– По-перше, я не буду тобі “викати”! А по-друге, ненавиджу, коли мене називають повним ім'ям! Можеш кликати мене “Катю”. Буде чудово.

– Сьогодні ти вирішила по повній скористатися моєю добротою, – хмикає чоловік.

– А чому б і ні? – усміхаюсь. – Треба скористатися ситуацією. Хто знає, коли наступного разу ти будеш таким милим.

– Милим? – дивується Артур, а я розумію, що вкотре бовкнула зайве. Відчуваю, як червоніє обличчя, і швидко підводжусь на нього. Мабуть, на цьому наші розмови можна закінчувати, а то щось не туди мене несе. 

– Я спати піду. Будемо сподіватися, що завтра ніхто з нас не захворіє, – кажу, коли чашка вимита, а я готова забиратись звідси. – На добраніч тобі!

– Тобі також, – Артур залишається сидіти за столом, а я таки йду. Поки піднімаюсь сходами, серце мало не вистрибує з грудей. Не розумію, що з ним не так. 

Мабуть, ще й досі не може заспокоїтись через той випадок, де ми з Надею мало не потонули. На щастя, уже все добре.

Я залишаюсь тут… 

От завтра зранку Надя зрадіє, коли скажу їй цю чудову новину. А зараз відпочивати. Не хочу захворіти. І головне, щоб Надійка не захворіла. Вона мені здоровою потрібна. 

Артур

– Ти чого тут? – питає Давид. Він з'являється на кухні через кілька хвилин після того, як йде Катя. Згадую, як вона просила не називати її повним ім'ям, і знову з'являється бажання усміхнутися. 

– Не спиться, – кажу.

– Як Надя? – Давид вмикає кавоварку і сідає навпроти мене. – Злякалася, мабуть.

– Та ні, – хмикаю. – Більше її налякало те, що я звільнив її няню. Ти б бачив, як вона просила залишити Катю. 

– І що ти вирішив? – миттєво серйознішає Давид. – Катя хороша дівчина. Ти бачив, як вона, не задумуючись, стрибнула у воду. Не кожен так зможе. 

– Бачив, – кажу. – Вона дійсно… особлива. Не боїться говорити те, що думає, а ще – горою за Надю. Давно таких людей не зустрічав.