Розділ 5

Артур не планує влаштовувати концерт посеред коридору і віддає наказ йти за ним у кабінет. Не знаю, чому, але “барліг” мого боса особисто мені не подобається. Цей кабінет повністю відповідає характеру Артура. Такий же темний і похмурий. 

– Якщо ти думаєш, що я буду заплющувати очі на твої справи, то сильно помиляєшся. Я збираюся повідомити в агенцію про твою некомпетентність! – гиркає, займаючи своє робоче місце.

– Ви краще над своєю некомпетентністю задумайтесь, тому що батько з вас такий собі! – випалюю і пізно розумію, що вкотре перетнула межу. Але інакше з цим чоловіком я просто не можу. Мені здається, що він сліпий та глухий. Ну невже сам не бачить, що з кожним разом донька все більше від нього віддаляється?

– Тебе звільнено! – цідить холодно, а я тільки фиркаю. Якщо чесно, то я готова двори підмітати, але не працювати з цією брилою льоду. Буду шукати іншу роботу і поверну штраф. Якось воно буде. Хіба мені вперше виходити з такої ситуації? 

– Прекрасно! – кричу. – Тільки не думай, що після того, як я піду, проблем стане менше! Надя нещасна поруч з тобою. І няня тут не допоможе. Можеш змінювати їх як шкарпетки, але стосунки з донькою від цього не покращаться. 

– Істеричка! – кричить мені вслід Артур.

– Придурок! – кидаю на прощання і швидко залишаю кабінет. 

Мене просто розриває зсередини. Взагалі не розумію, як можна бути таким непробивним. Ну хіба він не розуміє, що втрачає доньку? Чого він добивається? Щоб Надя знову вчинила бунт?!

– Що сталося? – питає Тетяна Павлівна, коли зʼявляюсь на порозі кухні. – Артур знову тебе насварив? 

– Він просто бовдур! – випалюю. – Послухайте, Надя попросила мене принести їй чогось солоденького.

– Але ж Артур забороняє, – хмуриться жінка. 

– А ми йому не скажемо, – усміхаюсь і дуже сподіваюсь, що Тетяна Павлівна мене послухає. 

Жінка дістає з шухляди шоколадку і передає мені. Їй ніяково, адже до цього моменту вона точно не порушувала правила цього дому. Ну нічого, все буває вперше.

Подякувавши їй, йду до кімнати Наді. Треба якось сказати їй, що мені доведеться піти. Знаю, що вона засмутиться, і від цього серце моє крається. Але я можу нічого змінити. Її батько – справжній тиран, і працювати з ним я не можу. Навіть заради неї. 

Тихенько стукаю у двері та заходжу всередину. Сподіваюсь побачити Надю тут, але її ніде немає. Кімната порожня, і це мені зовсім не подобається. 

Залишаю шоколадку в шухляді і йду на пошуки дівчинки. Знову повертаюсь на кухню  і питаю у Тетяни Павлівни, чи не бачила вона Наді. Жінка також розгублена, а от мене накриває паніка. Розумію, що треба йти в сад, і навіть думати не хочу, що Надя знову полізла на дерево. 

– Ти досі тут? – невдоволено питає Артур, коли зустрічаємось з ним у коридорі. 

– Наді ніде немає, – кажу схвильовано і бачу, як змінюється вираз його обличчя. Артур щиро хвилюється за доньку, і це видно. 

– Йди в сад! – віддає наказ, і цього разу я навіть думки не припускаю відмовляти йому. 

Поки Артур йде до охорони, я біжу у бік дерев. На вулиці сутеніє, і я боюсь, що ми не зможемо знайти дівчинку до темряви. Одразу зауважую, що драбини тут немає, отже, Надя не могла вилізти на дерево. Тоді де ж вона? 

– Ну що тут? – до мене приєднуються Артур з Давидом, а інші охоронці снують серед дерев. 

Я і так знаю, що Наді тут немає, але де вона може бути – навіть не здогадуюсь.

– Її немає, – шепочу. 

Розумію, що дівчинка зараз ображена на тата. Ще й цей іспит, який вона провалила… Цікаво, а сам Артур хоча б трохи відчуває свою провину? 

– Що там по камерах? – цідить роздратовано Артур. 

Саме в цей час Давид відповідає на дзвінок, тому я не чекаю, а вирушаю далі на пошуки. Якщо в саду Наді немає, то треба шукати ще десь. Територія-то велика. 

Біжу далі, хоч і сама не розумію куди. Коли ж бачу попереду ставок, неприємне передчуття сковує все тіло. Надя не могла піти туди. Це ж небезпечно! Але, щоб переконати себе, що там її немає, я пришвидшуюсь і біжу до берега. 

Коли ж бачу Надю на пристані, серце від страху стискається. Вона сидить, звісивши ноги над водою, і дивиться вниз. 

Біжу до неї й дуже сподіваюся, що нічого поганого не станеться. Я встигну забрати її звідти. 

– Надю! – чую злий крик Артура та озираюся. Він разом з Давидом також біжить до нас, але відстань між нами доволі велика. Я маю першою забрати дівчинку звідти. 

Тільки от коли Надя підводиться на ноги, перечіпляється за щось, і, наче в уповільненій зйомці, я бачу, як вона падає у воду. Від страху серце стискається. Недовго думаючи, біжу по пристані та стрибаю вслід за нею. 

Чесно кажучи, плавати я практично не вмію. Завжди боялася води. Але зараз навіть не подумала про це, адже розумію, що час йде на секунди й Артур може не встигнути дістати Надю. 

Дівчинка злякано махає руками й дуже сильно мені заважає. Намагаюсь схопити її хоча б за щось, але не виходить. Вода потрапляє в носа і рота, але я не піддаюсь паніці. Принаймні дуже сильно намагаюсь триматися.