Розділ 4

– Давно ви тут працюєте? – питаю, розпочавши здалеку.

– Давно. Я ще Артура малим пам'ятаю, – усміхається, згадуючи ті часи. 

– Справді? – дивуюсь. – Мабуть, дитиною він не був таким злим. 

– Не був, – киває. – Ти не зважай на його характер. Він в Артура дійсно важкий. Але доньку він любить понад усе на світі. 

Можливо, так і є, адже вони найрідніші люди. Але я все одно не розумію, чому він так багато від неї вимагає і зовсім не зважає на те, що дівчинка іншим займатися хоче. 

Після сніданку йду у свою кімнату. Зараз у Наді урок англійської мови, тому у мене є час для себе. Розкладаю речі та набираю номер Каті. У мене є для неї кілька “солодких” словечок.

– Ну як там справи, Дашо? Тебе взяли? – питає схвильовано.

– А ти чого так переймаєшся? Боїшся, що штраф платити доведеться? – фиркаю.

– Він тобі сказав? – дивується сестра. – Пробач. Я тому і відправила тебе. Сума немала, а платити її нічим. 

– А мені тепер що робити? Цей Корсаков – самозакоханий ідіот! Я не можу підпорядковуватись йому! Коли ти займеш своє місце? – випалюю на одному подиху. 

– Ну… Не скоро, – шепоче Катя. – Я потрібна Юрчику. 

– Ти знущаєшся? – здається, у мене зараз мозок закипить. 

– Пробач, сестричко! Я впевнена, що ти впораєшся, – говорить швидко, щоб я не могла втулити й слова. – Мені час йти. Будь хорошою дівчинкою і пам'ятай, що двадцять тисяч на кону!

Тільки-но рота відкриваю, щоб відправити сестру кудись подалі, але вона встигає раніше і просто закінчує виклик. 

Роздратовано кидаю телефон на тумбу і дивлюсь у вікно, за яким високо світить сонце. Треба піти з Надею на вулицю. Не хочу сидіти у чотирьох стінах. 

Її урок якраз закінчується, і з доволі молодою викладачкою я зіштовхуюсь у коридорі. Вона стримано мені киває і розглядає так, наче я навіть не варта її погляду. Ще одна зарозуміла заноза! Тут що, всі такі? 

– Як справи? – заходжу в кімнату до Наді, яка збирає зошити та все необхідне приладдя зі столу.

– Жахливо. Я провалила іспит. Тато буде сварити, – мало не плаче маленька. 

– Це ж не кінець світу, сонечко! – гладжу її довге волосся і хочу якось підтримати. – Ти все виправиш згодом. 

– Тато обіцяв купити мені собаку, якщо складу цей іспит. І що тепер? – Надя схлипує, а я міцно її обіймаю. Мені шалено її шкода і бажання вправити мозок її татові знову повертається. 

Надя навіть поплакати не має можливості. У двері стукають і на порозі з'являється жінка років п'ятдесяти у суворому костюмі. 

– Надійко, ти що, забула про урок? – питає серйозним тоном. 

Бідна дівчинка змахує сльози та залишає кімнату. Мабуть, вони йдуть в іншу кімнату, де є фортепіано. Я також не збираюсь сидіти без діла і йду на перший поверх до Тетяни Павлівни. Вона якраз прибирає на кухні після сніданку, і, поки розповідаю їй про бажання Наді, жінка уважно мене слухає. 

– Катю, мені також дуже шкода Надю, але не варто тобі втручатися, – дає якусь дивну пораду. – Артур найбільше всього не любить, коли йому роздають поради. Він саме так виховує доньку і вважає це правильним рішенням. 

– Але ж вона страждає! – кричу, тому що стримати емоції доволі важко. 

– Мабуть, Артур просто не вміє любити свою доньку, – зітхає жінка. – Його батьки рано розлучилися і він жив з батьком з дитинства. Дружина померла два роки тому, і на його плечі впала відповідальність за доньку.

Мені дуже шкода Артура. Справді, по-людськи шкода. Але це не змінює того факту, що він знищує дитинство власної доньки. 

Що б не сталося, я маю ще раз з ним поговорити. І хай буде, що буде. Якщо йому не шкода маленької дівчинки, то я буду її захищати. 

Коли у Наді закінчується урок і викладачка йде, я пропоную їй піти на вулицю і влаштувати собі пікнік. Зранку я помітила, що територія тут просто величезна, тому нам буде де розгулятися. 

Прошу Тетяну Павлівну приготувати трохи бутербродів і налити в термос чай. Сама беру з вітальні плед і кошик, у якому наш обід. 

– Що ми будемо робити? – зацікавлено питає дівчинка, коли йдемо у бік саду. Помічаю охоронців на території, але нам ніхто не заважає. 

– Ти коли-небудь була на пікніку? – питаю, постеливши плед на траві в тіні дерев. 

– Ні, – шепоче розгублено. – У нас що, буде справжній пікнік?

Я бачу, як миттєво загоряються її очі, і радію, що в них більше немає сліз. Здається, моя ідея матиме успіх. Головне, щоб голова сімейства не повернувся. Щось мені підказує, що він мою ідею з пікніком не оцінить. 

Ми обідаємо просто неба, і коли Надійка голосно сміється, я також хочу усміхатися. Здається, вона забуває про невдалий іспит. Шкода лише, що це ненадовго. Тільки-но Артур повернеться, знову буде її тероризувати. 

– А зіграймо у футбол? – питаю і беру в руки м'яч, який також прихопила з собою. 

– А хіба дівчата грають у цю гру? – дивується дівчинка.