Розділ 2

Поки всі охоронці біжать у будинок, я йду на черговий відчайдушний вчинок. Залишаю сумку з речами біля входу, а сама прямую на задній двір. Не знаю, чому роблю це. Просто в дитинстві ми з Катею також часто грали в хованки й місця обирали різноманітні. 

Я любила ховатись на деревах. Вилазила мало не на верхівку, а тоді не могла спуститись вниз. Одного разу впала і добряче вдарилась. Ще й руку зламала. Після цього з'явився страх висоти, і по деревах я більше не лажу. 

У Корсакова гарний сад. Моя мама була б у захваті. Кілька хвилин ходжу поміж дерев і заглядаю під кожен кущ. Коли ж помічаю біля одного стовбура драбину, здогадка приходить миттєво. Йду туди та хмикаю, коли бачу русоволосу дівчинку на гілці. 

– Привіт! – кажу, розглядаючи її з землі. – Що ти там робиш? 

– Ховаюсь! – бурчить Надя. Добре, що я запам'ятала, як її звати. Маю визнати, що дівчинка дуже гарна. Довге волосся зібране у косу, а пухнасті вії навколо очей роблять її схожою на лялечку. 

– Від кого? Охоронці шукають тебе.

– Тато сказав, що сьогодні приїде нова няня, а я не хочу ніяких нянь! Всі вони нудні та злі! Ображають мене і змушують робити те, що тато наказує! – випалює сердито дівчинка. 

Ого! Після такої розповіді мені навіть шкода її стає. Тепер розумію, чому дівчинка сховалась. Вона не хоче мене… і навіть не здогадується, що я вже тут…

– Але ж ховатись – не варіант, маленька, – хочу до неї достукатись. – До того ж тут доволі високо. Ти можеш впасти. 

– І що? Думаєш, тато засмутиться, якщо зі мною щось станеться? – злиться дівчинка.

– Не знаю, як тато, але ти точно будеш плакати. Колись я також впала з такої ж висоти та зламала собі руку. Це боляче, Надійко. Дуже-дуже. 

Бачу, що дівчинка починає сумніватися, але однозначно боїться злізти. Вилізти то простіше, я це добре знаю.

– Допомогти тобі? – питаю, коли вона схлипує, дивлячись вниз. Лізти туди – це останнє, чого я хочу, але якщо не зроблю цього, дівчинка може звалитися вниз. 

Надя киває, і я стаю на першу сходинку. Руки тремтять, і я одразу ж називаю себе боягузкою. Треба ворушитись, щоб нічого поганого не сталося. 

Навіть не знаю, як мені вдається обнадійливо їй усміхнутися. Не хочу, щоб дівчинка бачила мій страх. 

– Ставай сюди, – прошу її, коли зупиняюсь на останній сходинці. Надя повільно ступає до мене, тримаючись руками за стовбур. Ще кілька сантиметрів – і я зможу її схопити. 

– Надійко! Боже мій! – чую наляканий голос тієї самої жінки, але вниз не дивлюсь. Страшно…

– Обережніше! – ще один голос, вже чоловічий, вирішує дати мені настанови. Це той самий охоронець. Мабуть, він тут головний. – Злізайте, я сам її зніму!

– Я б з радістю, але дівчина дуже налякана! – ціджу йому і знову усміхаюся до неї. – Поки я лізтиму, вона може впасти. Давай ще крок, маленька. Я тебе спіймаю. 

Надя схлипує, але киває. Вона наближається, і мені вдається притягнути її до себе. Стає трохи спокійніше, адже впасти їй я не дам. 

– А тепер ти спустишся вниз, а той дядько тебе забере. Добре? – кажу їй на вушко.

– Це Давид. Він хороший, – говорить і підводить на мене такі гарні карі очі. Усміхаюсь, і вона робить те ж саме. 

– Повільно, Надю! Я тебе спіймаю! – говорить той самий Давид, і я дивлюсь, як дівчина крок за кроком наближається до землі. Чоловік знімає її, схопивши за талію, і ставить на землю. 

Відчуваю полегшення, адже вона в безпеці. Тепер треба самій якось спуститись…

Роблю перший крок вниз і чую ще один чоловічий голос. Одразу зауважую, що він дуже злий.

– Надю, що сталося? – гиркає, а в мене одразу ж з'являється бажання нагримати на цього крикуна. Як так можна з дитиною?! – Хто це така?

О, він і мене помітив! 

Не можу нічого сказати, тому що дикий страх накриває, коли драбина починає рухатися. Не знаю, скільки залишилося до землі, але мені здається, що метрів сто. 

Ще й ноги так невчасно починають тремтіти. Так сильно заплющую очі, коли роблю наступний крок вниз, що сльози виступають. Мабуть, це моя помилка, тому що нога зісковзує, і я просто падаю, ще й відпустивши пальці. 

Лечу, мабуть, секунду, а таке враження, що вічність минає. Ще й згадую, як падала в дитинстві, і вже уявляю той біль, який зараз буду відчувати, але нічого не відбувається. 

Мене хтось ловить. Відчуваю руки незнайомця на своєму тілі, а розплющити очі не наважуюсь. 

– Яка зустріч! Істеричка! – чую знайомий голос біля вуха і різко розплющую очі.

Ні, це просто не може бути правдою! Навіжений багатій похмуро мене розглядає, а я не можу второпати, що відбувається. Я вдарилася головою і він мені ввижається? 

– Відпусти! – ціджу і хочу вибратись з його рук, але нічого не виходить. Багатій тримає міцно. 

– Ти впевнена, що головою не вдарилася? – питає спокійно. – Хоча… травма у тебе, мабуть, довічна. 

Корсаков отримує мій вбивчий погляд і таки ставить мене на землю. Свої сили я таки переоцінюю, і тіло одразу ж веде вбік. Мій особистий кошмар знову тут як тут. Обхоплює мою талію, а я дивлюсь в його очі, такі схожі на очі Наді. Він її тато, навіть не сумніваюсь у цьому.