Розділ 1

– Ну, Дашо! Ну, будь ласочка! Це ж така нагода для тебе! – кричить Катя, наздоганяючи мене вже у коридорі. – Ти ж і так без роботи зараз! Чому не хочеш спробувати?

– Ну не знаю… – фиркаю, взуваючи кеди. – Можливо, тому, що за освітою я дизайнер, а не нянька!

– І що тут такого? – не розуміє сестра. – Всі ми вміємо няньчити дітей. Для цього освіта не потрібна! 

Розумію, що Катя так просто не відстане, тому сідаю на пуф у коридорі та сердито на неї витріщаюся. 

А все так добре розпочиналося… Кілька днів тому Катя зателефонувала і сказала, що її взяли на роботу. Обрали з понад сотні претенденток і тепер вона буде няньчити дитину з дуже багатої родини. Я, звісно ж, за неї пораділа, але й подумати не могла, чим це обернеться особисто для мене. 

Тільки вчора фірму, де я працювала дизайнером, закрили, а я залишилася без роботи. Не встигла від цього потрясіння оговтатися, як мій хлопець, з яким ми разом ще з універу, сказав, що нам треба розійтися. Пояснив це тим, що перегорів, а я-то знаю, що, мабуть, іншу собі знайшов. 

Вчора був паршивий день, а сьогодні Катька вирішила мене добити, заявивши, що зустріла кохання свого життя і не може працювати нянею. І все б нічого, адже це її повне право… але інколи в моєї сестри у голові зароджуються просто божевільні ідеї. 

Вона хоче, щоб я зайняла її місце. Так-так! Я не жартую! 

Просто так склалося, що ми з нею не просто сестри, а ще й близнючки, схожі як дві краплі води. Мені завжди здавалося, що це чудово. До сьогоднішнього дня.

– Ти хоча б розумієш, що буде, якщо правда випливе? Я не можу няньчити дітей, Катю! – намагаюсь достукатись до її здорового глузду. 

– Нічого не випливе! Всі документи оформляються через компанію, де було моє резюме. Тобі нічого показувати не доведеться. Зарплата також буде на мою картку нараховуватись, а я вже скидатиму її тобі. Ось і все. Нічого боятись. 

– Це ти так думаєш, – бурчу. – Розкажи за тих людей, чию дитину ти маєш няньчити. Хто вони?

– Ну… – Катька замислюється, а мені вже це не подобається. – Татко дівчинки бізнесмен, а мама… А мами наче немає. Він сам її виховує. 

– Мені доведеться жити там? У його домі? – питаю.

– Хіба це проблема? Макс тебе кинув, тому змінити обстановку піде тобі на користь, – заявляє сестра, а я гнівно на неї витріщаюсь. – Погоджуйся, Дашко! Це ж така можливість! Татко дівчинки платить великі гроші, щоб його кровиночка була під наглядом. Заробиш грошенят і полетиш кудись відпочивати. Всього кілька місяців, можливо, менше. 

– А ти? Що ти робити будеш? – сердито дивлюсь на сестру. 

– Ми з Юрчиком будемо насолоджуватись одне одним. Він збирається відкривати свій бізнес, тому буду допомагати, – Катя так радісно про це розповідає, що хочеться зупинити її та сказати, що все це – якась дурня. 

Взагалі не розумію, звідки цей Юрчик звалився. Бізнесмен недороблений! 

– Я все одно не вірю, що ця ідея вигорить, Катю. Я не люблю авантюр, а це вона чистої води! – кажу, підвівшись на ноги. 

– Вигорить, люба! Ти ж завжди ладнаєш з дітьми. Все чудово буде! – з надією дивиться на мене сестра. – А якщо не вийде, я можу в будь-який момент повернутися. Хоча сподіваюся, що до цього не дійде. 

– Добре, – кажу і сама не вірю, що йду на це. – Але пообіцяй, що повернешся, якщо ситуація вийде з-під контролю. 

– Обіцяю! – занадто швидко погоджується Катя і міцно мене обіймає. – Завтра зранку ти маєш бути там. Рівно о восьмій. Корсаков жахливо пунктуальний, – додає Катя. – І ще. 

Вона дістає з сумки доволі товсту теку з файлами та всовує мені в руки. 

– Що це? – здивовано дивлюсь то на сестру, то на теку. 

– Тут уся інфа про дівчинку. Розпорядок дня, меню та інша фігня. Переглянеш вдома. Це важливо. 

Ховаю теку у свою сумку і залишаю квартиру сестри. Поки йду на зупинку, все думаю над тим, яка я ідіотка. Навіщо погодилася? Я ж ненавиджу різного роду авантюри. Це Катя у нас авантюристка по життю. Закохатися з першого погляду і розійтись наступного дня. Або закінчити економічний факультет, а піти працювати нянею.

Я так глибоко поринаю у власні роздуми, що не помічаю автомобіль, який на шаленій швидкості мчить дорогою. Встигаю лише ступити на нерегульований пішохідний перехід і різко завмираю, коли бачу перед собою капот автівки. 

Від шоку не розумію, збили мене чи ні, але на асфальт таки падаю, здираючи долоні до крові. 

Чую, як гримають двері, і горе-водій з'являється поруч зі мною. Присідає поруч – і, коли бачу його зляканий вигляд, сваритись не хочеться. Здається, він просто водій у якогось багатія, машина-то не дешева у нього. 

– Ви як? Мені так шкода, – оглядає мене прискіпливо. – Давайте я швидку викличу!

– Не треба… – все начебто ціле, тому хочу його заспокоїти. Тільки не встигаю. 

– Навіщо швидка? Ти хіба не бачиш, що вона навмисне під колеса кинулась! – цідить ще один чоловік, який висунув свій зад зі заднього сидіння. Одразу відмічаю дорогий годинник на зап'ясті, запонки, що блищать під сонячним світлом, і начищені до блиску туфлі. – Їдемо! Ми на зустріч запізнюємося!