Глава 27. Стас

Нічний Мілан за вікнами мого кабінету повільно поринає в темну, глибоку тишу. Навіть гамірне мегаполісне життя за склом згасає, але всередині мого маєтку напруга й не думає вщухати. Повітря здається настільки щільним, що його можна різати ножем.

Коли Аню разом із Ритою нарешті проводжають до відведених для них гостьових покоїв у східному крилі, я залишаюся сам на сам зі своїми думками. Відчуття дитячої долоньки у своїй руці все ще свіже, майже фізичне. Мала досі перед очима — її здивовані, чисті блакитні очі та щире вигукування на весь зал, яке розбило вщент усі мої холодні юридичні розрахунки.

Раптом важкі дубові двері мого кабінету розчиняються без жодного стуку.

На порозі з'являється Дайяна. Вона більше не намагається грати витончену, стриману світську левицю чи зображати доброзичливу господиню. Вона скидає цю фальшиву маску прямо на порозі. Її зазвичай ідеально вкладене світле волосся трохи розкуйовджене, блакитні очі палають неприхованим роздратуванням, а на щоках горить яскравий рум'янець від люті й образи.

— Ти з глузду з'їхав, Стасе?! — вона резко зачиняє за собою двері, від чого по кабінету розходиться луна, і робить кілька швидких, рішучих кроків до мого масивного робочого столу. — Навіщо ти привіз сюди цю жінку?! Навіщо ти тягнеш її у свій дім, у наше життя?!

Я не поспішаю з відповіддю. Повільно бережу мовчання, роздивляючись її розлючене обличчя. Потім береться важка кришталева карафка, і я повільно наливаю в келих трохи віскі. Бурштинова рідина плавно омиває стінки, кришталь злегка дзвенить. Я роблю один невеликий, повільний ковток, відчуваючи, як терпкий алкоголь обпікає горло, і лише після цього підводжу на неї спокійний, важкий погляд.

— Ти ревнуєш, Дайяно.

— Що?! — вона аж скрикує від обурення, і це слово застрягає в її стиснутому горлі. Вона нервово притискає долоню до грудей, де переливаються діаманти. — Я? Ревную?! До цієї безликої, злиденної провінціалки без краплі манер та смаку?! Стасе, це просто образа для мене! Як ти взагалі міг таке сказати?!

Вона карбує крок біля столу, високі підбори залишають чіткий стукіт на паркеті.

— Мені не ревно, мені огидно! Огидно, що в твоєму маєтку, де завтра можуть бути мої й твої високопоставлені гості, бізнес-партнери, преса, ходитиме ця чужа, неотесана людина! Ти уявляєш, які чутки підуть Міланом, якщо хтось побачить її тут?!

— Це тимчасовий захід, — мій голос лунає сухо, прохолодно й беззаперечно. Я повільно ставлю келих назад на поліровану поверхню столу. — Аня росла з нею кілька років. Вона не знає іншого життя і не знає іншої матері. Якщо я зараз силою відберу в неї Риту й викину дівчину на вулицю, дитина отримає важку психологічну травму. Вона закриється від мене назавжди й сприйме мене як ворога. Я не збираюся ризикувати довірою своєї доньки через чиїсь примхи. Тому ти змиришся і потерпиш її присутність.

— Потерплю?! — Дайяна злісно схрещує руки на грудях, її сукня від кутюр зминається від цього різкого руху. — І скільки це триватиме, Стасе? Місяць? Рік? Доки ця провінціалка не роздивиться довкола і не вирішить, що має право на твої статки, на твій статус і на цей дім?! Вона маніпулює дитиною, хіба ти цього не бачиш?!

Я трохи нахиляюся вперед, спираючись ліктями про край столу, і пильно, наскрізь дивлюся Дайяні просто в очі. У кабінеті стає так тихо, що чути лише ритмічне цокання старовинного годинника в кутку.

— Якщо тебе так мучить присутність чужої жінки в домі, у тебе є дуже простий вихід, — прохолодно й карбуючи кожне слово мовлю я. — Спробуй сама стати для Ані матір'ю. Заслужи її довіру. Дай їй те тепло, турботу й увагу, яку їй щодня дає Рита. Зроби так, щоб дитина сама щиро тягнулася до тебе і бачила в тобі рідну людину. І коли Аня прийме тебе — потреба тримати Риту поруч відпаде сама собою. Я особисто відправлю її назад із щедрими відступними.

Дайяна застигає на місці. Мої слова влучають точно в ціль, миттєво гасячи її емоційний спалах гніву. Вона наче спотикається об цю пропозицію. Її розрахований розум світської левиці починає гарячково опрацьовувати нову стратегію. Блакитні очі звужуються, вона повільно випростовує плечі й кусає напомажену губу.

Вона міряє мене тривалим, холодним поглядом, у якому спалахує азарт мисливця.

— Що ж... — тихо, майже з сиплячим шипінням каже вона, і в її голосі з'являється небезпечна, залізна рішучість. — Якщо це єдина умова, щоб назавжди позбутися цієї дівчини й викреслити її з нашого життя — вважай, що ми домовилися. Я зроблю так, що дитина забуде про неї вже за кілька тижнів.

Вона розвертається на підборах і граційно, але здиблено виходить із кабінету, зачиняючи за собою двері. Я залишаюся в темряві, відхиляючись на спинку крісла. Усе це перетворюється на небезпечну гру, але я знаю одне: Рита так легко свою доньку не віддасть.