Глава 26. Рита

Мармур величезного холу раптом розрізає чіткий, ритмічний стукіт високих підборів. Замість спокою та затишку, на який я так сподівалася, простір маєтку миттєво наповнюється важким, нудотно-солодким ароматом дорогих нішевих парфумів.

З боку парадних сходів виходить жінка.

Вона вражає своєю витонченою, доглянутою красою. Ідеально укладене світле волосся падає на плечі шовковими хвилями, сукня від кутюр бездоганно підкреслює фігуру, а на витончених пальцях і шиї переливаються масивні діаманти. Вона тримається з такою безапеляційною господарською впевненістю, ніби цей маєток, цей мармур і сам Стас Маркезі вже належать їй.

— Стасе! Нарешті! — її голос лунає мелодійно, але в ньому відчуваються владні, майже господарські нотки.

Вона граційно прямує до Стаса, ігноруючи мою присутність, і намагається пригорнутися до нього для поцілунку в щоку. Стас, однак, ледь помітно відсторонюється, залишаючи між ними дистанцію.

— Дайяно? Що ти тут робиш у такий пізній час? — у його голосі не чути ані радості, ані подиву — лише сухий, прохолодний метал.

— Як це «що»? Я чекала на тебе! — Дайяна найграйливіше всміхається, випростовуючи плечі, і лише тепер повільно скочує свій погляд на мене.

Її очей торкається крижане презирство. Вона розглядає мій простий одяг, відсутність макіяжу та втомлений вигляд із такою відвертою зверхністю, ніби перед нею стояла порожня пляшка чи брудний килимок.

— Ох... — її брови здивовано злітають угору. — Стасе, це персональна няня? Ти міг би попередити, я б підібрала для тебе когось із пристойного елітного агентства в Мілані. У дівчини абсолютно немає вигляду людини, яка знає, що таке етикет.

Мене обдає гарячою хвилею обурення, але я лише міцніше стискаю долоню Ані, змушуючи себе залишатися непорушною.

Дайяна тим часом переводить свій фальшивий погляд нижче — на малу, яка злякано тулиться до моєї ноги. На обличчі світської левиці з'являється удавана, награна жалість.

— А це, мабуть, мала? — вона трохи нахиляється, але не занадто, щоб не зіпсувати складки сукні. — Ох, бідна сирітка Аня... Дівчинко, як мені тебе шкода. Стільки пережити, рости в таких жахливих провінційних умовах без належного догляду... Нічого, тепер ти в Мілані. Мої фахівці зроблять із тебе справжню леді, хоча роботи тут, звісно, непочатий край.

— Вона не сирітка, — мій голос лунає дзвінко й різко, відбиваючись від мармурових стін.

Дайяна від несподіванки застигає і повільно випростовується. Її блакитні очі звужуються до двох небезпечних щілин.

— Пробачте? — здивовано перепитує вона, знову вимірюючи мене зверхнім поглядом. — Ви щось сказали, дівчино? Найманій обслузі не давали слова.

— Я сказала, що Аня — не сирітка, — я роблю крок уперед, закриваючи доньку собою, і дивлюся Дайяні просто в очі. У моєму погляді немає й краплі того страху, на який вона розраховувала. — Я її мати. І моя донька виросла в любові, повазі та турботі. А це значно більше, ніж будь-які ваші фальшиві співчуття та елітні агентства.

У холі западає мертва тиша. Дворецький поруч затамовує подих, а Дайяна від обурення навіть відкриває рот, не вірячи, що якась «невідома провінціалка» наважилася осадити її.

— Стасе! — її голос здригається від гніву. — Ти чуєш, як ця... дівчина розмовляє зі мною в твоєму домі?! Вистави її негайно!

Вона розвертається до Стаса, очікуючи на підтримку. Але той залишається спокійним. Він не вибухає гнівом, однак у його поставі з'являється та сама прохолодна, стримана сила, яка змушує всіх навколо вщухнути.

— Охолонь, Дайяно, — рівним, стриманим тоном перебиває її Стас. — Рита — не прислуга. Вона жінка, яка виростила Аню, і тобі варто добирати слова.

Дайяна на мить застигає, а потім здивовано вигинає доглянуту брову, склавши руки на грудях.

— Прийомна мати? І що ж ця... «мати» робить у твоєму маєтку, Стасе? — у її голосі спалахує отруйна цікавість навпіл із роздратуванням. — Навіщо ти привіз її до Мілана? Дитина тепер із тобою, твоя сім'я може забезпечити дівчинку всім необхідним. Навіщо тут вона?

Стас навіть оком не тіпає. Його обличчя залишається непроникним, а погляд — виваженим і діловим.

— Для спокою Ані та її адаптації вона житиме тут, поруч із донькою, — карбує він кожне слово, спокійно дивлячись на Дайяну. — Поки що.

Ці два слова — «поки що» — розрізають повітря й боляче відбиваються в моїх вухах, підтверджуючи всі мої найгірші побоювання.

— Чому ти не попередив мене? — Дайяна кусає губу, переводячи незадоволений, але вже значно менш упевнений погляд зі Стаса на мене. Спроба виставити мене найманою обслугою розсипалася, але перемога ця здається мені надто гіркою.

— Тому що в цьому не було необхідності. Рито, це Дайяна. Моя наречена. Вона покаже вам маєток. В мене є до вас лише одне прохання, дівчата: жодних сварок. Я не терпітиму в своєму домі суперечок. Це зрозуміло? — він багатозначно дивиться на Дайяну, а та лише закочує очі.

— Які сварки, коханий? Я обіцяю тобі: все буде чудово, — щебече вона, кидаючи на мене зверхній погляд, сповнений ворожості.