Глава 25. Рита

Розділ 25: Рита

М’який поштовх від торкання шасі злітно-посадкової смуги вихоплює мене з дрімоти. За вікном ілюмінатора — темне італійське небо та нескінченні ланцюжки вогнів аеропорту Мілана.

Аня, яка солодко спала пів дороги, солодко потягується й потерла оченята пальчиками.

— Мамо, ми вже прилетіли? Це Італія? — тихесенько шепоче вона, тулячись до мого плеча.

— Так, сонечко. Ми в Мілані, — відповідаю я, гладячи її по м’якому волоссю і намагаючись приховати тремтіння у власному голосі.

Приватний термінал зустрічає нас прохолодним нічним повітрям, пахощами дорогих парфумів і сухою, бездоганною ввічливістю персоналу. Нас уже чекають. На приватній парковці застиг кортеж із двох глянцево-чорних представницьких седанів із тонованими вікнами. Водії в бездоганних костюмах миттєво й безшумно підхоплюють наш нехитрий багаж, відчиняючи двері перед Стасом, мною та Анею.

Коли машина плавно рушає з місця, за вікном розгортається вечірній Мілан.

Це місто вражає з першого погляду. Величні старовинні фасади з вишуканою ліпниною сусідять із дзеркальними хмарочосами, широкі проспекти залиті теплим золотавим світлом вуличних ліхтарів та яскравими вітринами модних бутиків. Вечірні вулиці дихають особливою, витонченою розкішшю, від якої захоплює подих.

— Дивись, мамо! Який великий будинок! А які вогники! — Аня притискається носом до прохолодного скла, заворожено розглядаючи архітектуру.

Я усміхаюся доньці, але всередині мене все стискається у важкий вузол. Перебуваючи в цьому бездоганному, шкіряному салоні дорогих авто, серед сліпучого сяйва італійського мегаполісу, я як ніколи гостро відчуваю чужорідність цього світу. Яке відношення я маю до всієї цієї розкоші? Я — звичайна дівчина з маленького містечка, яка щойно вирвалася з бідності й боргових ям.

Мій погляд мимовільно пересікається з поглядом Стаса у дзеркалі заднього огляду. Він сидить на передньому сидінні, ледь розвернувшись у наш бік. Його уважні, темні очі відстежують кожну мою емоцію, кожну мікроміміку на моєму обличчі. Він бачить мою розгубленість, і від цього мені стає ще важче.

За п’ятнадцять хвилин кортеж звертає з гамірної магістралі в тихий, престижний квартал старовинних маєтків. Автомобіль зупиняється перед високою, масивною огорожею з кованого заліза, за якою ховається густий приватний парк. Ковані ворота повільно й безшумно розсуваються, пропускаючи нас усередину.

Маєток роду Маркезі виринає з-за вікових дерев наче справжній палац. Велична триповерхова будівля в класичному стилі з колонами, мармуровими сходами та вишуканим підсвічуванням фасадів.

Коли ми виходимо з машини, перед сходами вже вишикувалася домашня обслуга на чолі з дворецьким — підтягнутим літнім італійцем у фраку.Вони низько вклоняються, коли Стас підходить ближче.

— Ласкаво просимо додому, синьйоре Маркезі, — поважно вимовляє дворецький глибоким басом.

Ми проходимо крізь високі дубові двері в центральний хол. Усередині панує монументальна, майже музейна розкіш: мармурова підлога, у якій відображаються масивні кришталеві люстри, старовинні картини в золочених рамах, ліпнина на високих стелях і важкі оксамитові штори.

У цій величній тиші наші кроки лунають занадто гучно.

Усе це місце — не просто будинок. Це фортеця. Вишукана, сліпуча, неімовірно дорога, але... клітка. Золота клітка, з якої немає простого виходу. Мене охоплює раптовий напад задухи. Стіни цього маєтку ніби тиснуть на мене своїм багатством, шепочучи, що мені тут не місце, що я тут — лише випадкова гостя, яка залежить від волі господаря.

Аня міцно стискає мою долоню, здивовано й трохи злякано озираючись на величезні статуї в кутках залу.

І в цей момент внутрішній страх поступається місцем чомусь іншому — гарячому, материнському захисному інстинкту. Я згадую слова Олени: «Ти — мати. Тримай голову високо».

Ні. Я не дозволю цьому багатству роздавити мене. Я не дозволю обслузі чи родині Маркезі бачити мій переляк чи меншовартість. Якщо Аня має жити в цьому світі, вона повинна бачити поруч сильну мати, а не залякану провінціалку.

Я роблю глибокий вдих, повільно розправляю плечі й гордо піднімаю підборіддя. Мій погляд стає твердим і холодним.

Стас повертається до нас, уважно вивчаючи мою поставу. Він помічає цю миттєву трансформацію — як зникає моя розгубленість і як на її місці з'являється залізна внутрішня броня. У куточках його вуст з’являється ледь помітний, схвальний тень.

— Ласкаво просимо до Мілана, Рито, — тихо каже він, роблячи крок до нас. — Це ваш дім. Настільки, наскільки ти сама цього захочеш.