Глава 24. Рита

Усередині мене досі все тремтить. Дитячий сміх Ані відбивається від дзеркальних стін VIP-залу, але в моїй голові лунають лише ті п’ять слів: «Ви… мій тато?» і його сипке, здавлене: «Я дуже довго шукав тебе».

Я дивлюся на доньку, яка радісно крутиться біля Стаса, і відчуваю, як серце стискається від болісного, суперечливого коктейлю почуттів. З одного боку — це дика, нестримна радість за Аню. Вона стільки разів із тихим смутком розглядала інших дітей на майданчику, яких гуляли татусі. Тепер її оченята сяють так, ніби їй подарували весь світ. Вона прийняла його миттєво, беззастережно, чистою дитячою душею відчувши рідну кров.

Але з іншого... мене охоплює панічний страх. Страх, що цей могутній, багатий чоловік так само легко витіснить мене з її життя. Що він стане для неї героєм, а я залишуся лише тінню з її бідного минулого. Чому доля змушує мене ділити єдине, що було для мене дорожчим за життя?

— Рито, нам пора на посадку, — м'яко перериває мої думки Неллі.

Поки Стас тримає Аню за ручку і щось тихо їй розповідає, я відходжу на кілька кроків убік, щоб зробити один-єдиний важливий дзвінок. Пальці тремтять, коли я набираю номер Олени.

— Риточко? Ви вже вилітаєте? — її рідний, теплий голос у слухавці діє на мене як ковток свіжого повітря серед задухи.

— Олено... — я стискаю телефон так, що біліють суглоби, і шепочу, аби ніхто поруч не почув: — Вона дізналася. Вона запитала його просто за столом... І він сказав їй правду. Він сказав, що шукав її! Вона назвала його татом, Олено... Вона така щаслива, а мені так страшно. Я боюся, що втрачаю її. Вона так легко його прийняла...

— Заспокойся, моя люба, — м'яко, але твердо зупиняє мене Олена. — Послухай мене уважно. Дитині потрібен батько, і те, що вона не відчуває від нього загрози — це благо. Але ніхто й ніколи не замінить їй тебе. Ти — її мама. Ти була поруч усе її життя, ти віддала їй усе своє серце. Стас може дати їй статки й захист, але твою любов він не відбере. Тримайся, Рито. Тримай голову високо і не бійся його. Ти сильніша, ніж думаєш.

— Дякую... Я буду дзвонити, як тільки прилетимо, — шепочу я й скидаю виклик, ковтаючи підступаючі сльози. Поради Олени трохи повертають мені землю під ноги.

Вихід на злітну смугу зустрічає нас прохолодним вітром. Попереду застиг приватний джет Маркезі — сліпучо-білий, масивний, із темними вікнами.

Аня в повному захваті. Вона міцно тримає Стаса за руку, розглядаючи гігантський літак розширеними від подиву очима.

— Мамо, дивись! Ми будемо летіти на справжньому хмарольоті! — щебече вона, коли ми піднімаємося трапом.

Усередині салон більше схожий на розкішну вітальню: широкі шкіряні крісла, м’яке підсвічування, затишні диванчики. Аня миттєво забуває про свою сором'язливість. Вона досліджує кожен куточок, натискає на підсвічені кнопки регулювання сидінь і радісно сміється, коли крісло плавно відхиляється назад. Стас терпляче показує їй усе, відповідаючи на сотні її «а чому?» і «а що це?».

Гудіння двигунів стає глибшим, літак плавно вирулює на злітну смугу і стрімко відривається від землі.

Емоції дня, стрес і враження від знайомства остаточно виснажують малу. Варто було літаку набрати висоту, як дитячі повіки починають злипатися. Вона згортається калачиком у своєму великому кріслі, затиснувши під щокою м'якого іграшкового зайчика, і вже за кілька хвилин її дихання стає рівним і глибоким.

Я сиджу біля ілюмінатора й дивлюся, як під крилом літака зникають вогні міст, розчиняючись у густих хмарах. З кожною хвилиною відстань між мною та моїм колишнім життям збільшується на сотні кілометрів. Моя скромна орендована квартира, звична робота, тихі вечори з Анею — усе це залишається десь там, далеко внизу, у минулому. Попереду — повна невідомість, чужа країна й родина Маркезі з їхніми жорстокими правилами.

Легкий дрижак пробігає моєю спиною. Я стискаю пальці на колінах, відчуваючи, як замерзаю від внутрішньої тривоги.

Раптом м'яке, невагоме тепло огортає мої плечі.

Я сіпаюся від несподіванки й підводжу голову. Стас стоїть поруч. Він обережно накриває мене пухнастим кашеміровим пледом. Його великі пальці на мить затримуються біля моєї шиї, випадково торкаючись голої шкіри. Від цього дотику по тілу миттєво пробігає гаряча хвиля електричного струму.

Я застигаю, піднімаючи погляд.

Його темні, майже чорні очі знаходяться зовсім близько. У них немає більше тієї холодної зверхності, яка була в перші хвилини нашої зустрічі. Там палає щось важке, складне й натягнуте, наче готова лопнути струна. Між нами спалахує напружена, майже фізично відчутна іскра.

— Тобі треба відпочити, Рито, — тихо мовить він. Його низький оксамитовий голос вібрує в тиші салону. — Попереду довга дорога.

— Я не зможу заснути, Стасе, — так само напівпошепки відповідаю я, не в силах відвести погляду від його очей.

— Зможеш, — він трохи розправляє край пледа біля мого плеча, його погляд опускається до моїх тремтячих губ і знову повертається до очей. — Ти в безпеці. Ви обоє в безпеці. Я це гарантую.

Він відходить до свого крісла на іншому кінці салону, залишаючи мене сам на сам із палаючими щоками та прискореним пульсом. Я міцніше загортаюся в плед, що досі зберігає тепло його рук, і знову повертаюся до ілюмінатора. Ми летимо в невідомість, але вороття назад уже немає.