Глава 23. Стас

Після моєї жорсткої відсічі тітці за столом западає хитка, обережна тиша. Напруга поступово розсіюється, поступаючись місцем дзенькоту срібних приборів. Офіціанти мовчки подають десерти: вишукане тістечко для Ані та порцелянові чашки з чорною кавою для нас. Неллі намагається розрядити обстановку, невимушено розпитуючи Риту про поїздку, але я майже не чую її відповідей.

Мій погляд мимовільно зупиняється на Ані.

Мала більше не розглядає ложку. Вона застигає, розгладжуючи пальчиком серветку.

— Тобі щось подати? Хочеш щось? — запитую я.

Аня переводить свої великі блакитні очі з мене на Риту, потім на тітку Вікторію, яка сидить із кам'яним обличчям. Я чекаю, що вона попросить сік чи почне їсти десерт. Але Аня раптом відсуває тарілку, випростовується у своєму високому стільчику і дивиться мені просто в очі.

— Дядько Стас... — її тихий, але дивовижно чіткий голосок розрізає тишу залу. — А ви тільки що сказали тітці, що я ваша донечка?

Я застигаю. Чашка з гарячим еспресо застрягає за міліметр від моїх губ.

— Вона... — Аня запинається, перевівши розгублений погляд на матір, а потім знову на мене. — Вона казала, що у мене немає тата. А ви сказали... Це правда? Ви... мій тато?

У мене в роті миттєво пересихає. Я не очікую цього питання зараз. Не тут. Не під холодною зверхністю тітки й оцінюючим поглядом сестри. Я переводжу погляд на Риту — вона затамовує подих, блідне й стискає губи, чекаючи, що я зроблю.

Я повільно опускаю чашку. Дзенькіт порцеляни об блюдце здається оглушливим.

І перш ніж я встигаю витиснути бодай слово, Аня легенько нахиляється вперед. У її очах немає страху чи образи — лише прозора, невинна цікавість, яка б'є мене прямо в серце:

— А де ж ти був так довго?

Повітря вибухає з моїх легень. Усі мої юридичні захисти, вивірені фрази, статус і влада — усе це розсипається на порох від п'яти простих дитячих слів. Пальці ледь помітно тремтять.

Я відсуваю стілець, підводжуся й опускаюся на одне коліно прямо біля її стільчика, щоб наші очі опинилися на одному рівні. Обережно, наче торкаючись крихкого кришталю, я беру її крихітну, теплу долоньку у свою велику руку.

— Я... — мій голос, який зазвичай змушує підлеглих витягуватися по стійці «струнко», раптом зрадницьки сипне. Я ковтаю важкий клубок у горлі. — Я дуже довго шукав тебе, сонечко. І нарешті знайшов.

Обличчя Ані вмить засяє. На ньому розквітає така щира, непідробна радість, від якої в мене боляче здавлює в грудях.

— Тепер у мене є і мама, і тато! — вигукує вона на весь зал.

Вона легенько зіскокує зі свого стільчика. Не роздумуючи, мала хапає мене за одну руку, а Риту — за іншу. Аня починає весело стрибати між нами, і її дитячий сміх лунає під склепінням VIP-залу, вщент розганяючи холод цього місця. Вона тримає нас обох, міцно сплітаючи наші пальці.

Я підводжуся, не випускаючи її долоні.

Неллі сидить за столом, спираючись підборіддям на руку, і тепло, щиро усміхається. У її очах блищить радість за мене. Тітка Вікторія лише мовчки відвертається до вікна, розуміючи, що програла цей бій остаточно.

А потім мій погляд зустрічається з поглядом Рити.

Вона сидить поруч, так само тримаючи Аню за руку. У її вологих очах вирує ціла буря: гіркий біль за роки самотності, страх перед тим, що буде далі... і водночас безмежна ніжність від того, якою щасливою зараз є її донька.

Я дивлюся на тремтячі губи Рити й усвідомлюю страшну для себе річ: я більше не контролюю цю ситуацію.